Михайло Бойчук: життя, творчість і трагедія українського мистецтва

Українська культура має імена, які радянська влада намагалася викреслити з історії, а їхню творчу спадщину - знищити. Серед них Михайло Бойчук, видатний український художник і педагог, засновник мистецької школи бойчукізму.

28 жовтня о 16:00 Центральна бібліотека Солом’янки імені Григорія Сковороди запрошує на просвітницьку зустріч «Михайло Бойчук: життя і творчість», що відбудеться в межах проєкту «Історична грамотність».

Про життєвий і творчий шлях митця розповість Тамара Бойко, старша наукова співробітниця Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили».

Під час зустрічі поговоримо про становлення Михайла Бойчука як художника й педагога, особливості бойчукізму як самобутньої мистецької школи, переслідування та дискредитацію бойчукістів радянською владою. Дізнаємося, у чому комуністичні спецслужби звинувачували художника під час арешту та якою була доля його родини.

Історія Михайла Бойчука - це історія таланту, українського мистецького відродження та злочинів тоталітарного режиму проти національної культури. Пізнаючи її, ми повертаємо собі правду про людей, чия творчість стала частиною української культурної спадщини.

Запрошуємо всіх, хто цікавиться історією України, українським мистецтвом і долями його творців.

У разі повітряної тривоги зустріч відбудеться в укритті.

Богдан Гаврилишин: відповідальність людини — основа успішної держави

100 років від дня народження Богдана Гаврилишина - нагода згадати українця, який умів дивитися на розвиток країни ширше, ніж через цифри економічної статистики. Економіст, мислитель, громадський діяч, він присвятив життя пошуку відповідей на запитання: що робить суспільство успішним і якою має бути роль людини в його розбудові?

Богдан-Володимир Гаврилишин народився 19 жовтня 1926 року в містечку Коропець на Тернопільщині. Важливу роль у його становленні відіграли родина та Пласт - українська скаутська організація, відданість якій він зберіг на все життя.

У 1944 році, після закінчення Дрогобицької гімназії, юнака вивезли на примусові роботи до Австрії, а згодом до Німеччини. Після завершення Другої світової війни він опинився в таборі для переміщених осіб поблизу Мюнхена. У 1947 році емігрував до Канади. Працював лісорубом, організовував вечірні класи для українців, долучався до профспілкового руху. Згодом здобув інженерну освіту в Торонтському університеті, а його подальший шлях привів до міжнародної наукової та громадської діяльності.

Яким має бути суспільство, у якому люди можуть жити гідно? Це одне з ключових питань, над якими розмірковував Богдан Гаврилишин.

У праці «Дороговкази в майбутнє - До ефективних суспільств» (1980) він розглядав суспільну ефективність через взаємопов’язані цінності: політичну свободу, економічний добробут, соціальну справедливість і гармонію з природою. На його переконання, успіх держави не можна вимірювати тільки економічними показниками чи статками окремих людей. Важливо, які можливості має кожен громадянин, наскільки захищені його права та якою є якість повсякденного життя.

Ще одна важлива ідея мислителя - відповідальність як невіддільна складова свободи. У 2014 році він уклав «Декларацію відповідальності людини», у якій наголосив на значенні повсякденних учинків: відповідальності за власні рішення, поваги до інших, турботи про родину й громаду, розвитку здібностей та небайдужості до спільних проблем.

Ця позиція не перекладає відповідальність держави на громадян. Вона нагадує, що демократичні інституції потребують свідомої участі людей, готових не тільки відстоювати свої права, а й виконувати обов’язки, брати участь у житті громади та працювати задля спільного майбутнього.

Сьогодні, коли Україна бореться за свободу, незалежність і право самостійно визначати власний шлях, ідеї Богдана Гаврилишина набувають особливого значення. Відбудова країни - це не тільки відновлення міст, економіки та інфраструктури. Це також формування суспільства, у якому цінують людську гідність, відповідальність, справедливість і взаємну довіру.

Спадщина Богдана Гаврилишина - це запрошення мислити стратегічно, діяти відповідально й пам’ятати: майбутнє держави формується щоденними рішеннями її громадян.

В застосунку «Армія+» запустили новий курс «Психологічна підготовка до бойових умов»

Курс розроблений для допомоги військовослужбовцям у керуванні власним станом під час сильного стресу та вивченні алгоритмів підтримки побратимів і посестр у складних ситуаціях (обстріли, атаки БпЛА, протидія бронетехніці).

Програма курсу складається з 5 модулів:

• Психологічна підготовка до стресових і бойових умов
• Алгоритми дій при гострих реакціях на стрес (ступор, паніка, агресія, істерика)
• Надання першої психологічної допомоги
• Техніки роботи зі страхом та підтримання психологічної стійкості
• Практичні тренування із застосуванням технологій AR та VR для відпрацювання дій у складних сценаріях

Курс уже можна пройти у розділі «Навчання» в застосунку «Армія+», де загалом доступно понад 30 навчальних напрямів (від такмеду й БпЛА до РЕБ та цифрових систем).

Колекційний набір срібних монет «Мешканці морських глибин»

Національний банк України випустив новий колекційний набір срібних монет «Мешканці морських глибин»

Національний банк України поповнив серію «Флора і фауна України» новим набором із двох срібних монет номіналом по 5 гривень. Вони присвячені унікальній екосистемі Чорного та Азовського морів, а саме чорноморському гребінцю та азовському морському кроту.

На аверсах монет зображено стилізовані контури морів із рельєфними лініями у вигляді хвиль. Над дизайном працювали художниця Аліса Іванова та скульптори Анатолій Демяненко і Володимир Атаманчук. Набір вийде у спеціальному сувенірному пакованні тиражем до 50 тисяч примірників.

Продаж у банку-дистриб'юторах та в інтернет-магазині нумізматичної продукції НБУ розпочнеться вже 29 вересня 2026 року.

Вирок українському сміху: гумор, за який убивали

6 вересня в Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди в межах проєкту «Історична грамотність» відбулася чергова лекція, підготовлена Національним історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили». Цього разу говорили про українських гумористів і сатириків доби «Розстріляного відродження».

Лекцію «Вирок українському сміху» провела заступниця генерального директора Заповідника з наукової роботи Тетяна Шептицька.

Розповідь розпочалася з уривка «Весілля Гаврила Ратиці». Мова, динаміка оповіді, тонкий і дотепний гумор настільки близькі сучасному читачеві, що важко повірити: цей текст написаний майже сто років тому.

Так слухачі познайомилися з Юрієм Вухналем - майстром гострого слова, чиї жарти радянські каральні органи розцінювали як антирадянські.

У 1922 році в Харкові почав виходити гумористичний журнал «Червоний перець». Навколо нього гуртувалися талановиті письменники й сатирики. Під час лекції перед слухачами постав цілий ряд імен: Василь Чечвянський, Юхим Ґедзь, Кость Котко, Юрій Вухналь, Олександр Ковінько.

А далі весела інтонація поступово змінилася моторошною реальністю архівних документів.

Ці імена сьогодні відомі не так широко, як того заслуговують. Значна частина інформації про їхні долі збереглася в архівно-кримінальних справах НКВС. У 1936–1937 роках письменників звинувачували в неіснуючих злочинах, зокрема в тероризмі, заарештовували, катували, змушували обмовляти себе, колег і друзів. Багатьох із них було розстріляно.

Документи, які досліджують науковці Заповідника, дають змогу побачити не абстрактну «епоху репресій», а конкретні людські долі. Протоколи допитів, вилучені особисті речі, книжки з домашніх бібліотек, свідчення психологічного тиску й катувань - усе це стало частиною злочинної системи, спрямованої на знищення української інтелігенції.

І особливо промовистим є те, що жертвами репресій стали люди, які вміли сміятися, помічати абсурд і говорити про нього українською мовою.

Їхній гумор народжувався з повсякденного життя, іронії та спостережливості. Гостре слово перетворювалося на дотепний сюжет, а українська мова ставала інструментом творчості й самоідентичності. Саме тому поруч із талантом дедалі виразніше проступали цензура, переслідування та страх.

Знищення митця мало знищити і його слово. А разом із ним - пам’ять про ціле покоління української культури.

Та задум не спрацював.

Сьогодні дослідники повертають із забуття імена письменників, сатириків і гумористів «Розстріляного відродження», відновлюють їхні біографії, досліджують творчість і вводять її в сучасний культурний контекст.

Пам’ять повертається не тільки через трагічні документи. Вона повертається і через сміх, який пережив своїх катів.

Дізнатися більше про дослідження та матеріали, присвячені репресованим митцям, можна на сайті Заповідника. А в Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди - звернутися до літературознавчої праці Юрія Коваліва «Історія української літератури: кінець XIX – поч. XXI ст. У сподіваннях і трагічних зламах».

Щиро дякуємо Тетяні Шептицькій за змістовну розповідь, архівні документи та унікальні фотографії, які допомагають побачити історію не лише через дати й прізвища, а через людські долі.

Проєкт «Історична грамотність» триває.

Вони захищали Україну: КПІ повідомив про загибель двох своїх захисників

Київський політехнічний інститут повідомив про загибель двох своїх захисників - випускника та студента університету. Обоє були молодими людьми, які мали професійні та життєві плани, але після початку повномасштабної війни стали на захист України.

🥀 Богдан Канєвський (1998–2026) - випускник Навчально-наукового видавничо-поліграфічного інституту КПІ, де здобув освіту за спеціальністю «Видавництво та поліграфія». Після завершення навчання вступив до аспірантури, викладав на кафедрі репрографії, працював дизайнером у Києві.

У січні 2026 року Богдана призвали до Збройних сил України. Він служив у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади, виконував бойові завдання на Дніпропетровщині та Донеччині.

8 вересня Богдан загинув на Донеччині, захищаючи Україну.

🥀 Захар Гарник, позивний «Ферагус» (1998–2026) - студент першого курсу Навчально-наукового фізико-технічного інституту КПІ.

У березні 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення Росії, Захар добровольцем вступив до лав ЗСУ. Він став зовнішнім пілотом безпілотних літальних апаратів і виконував бойові завдання на Донеччині.

25 серпня поблизу ворожих позицій Захар дістав тяжкі опіки внаслідок обстрілу. Після евакуації його доправили на лікування до Німеччини. Та врятувати захисника не вдалося.

9 вересня Захар помер у лікарні міста Галле від отриманих поранень.

Богдану було 28 років. Захару - 28. Двоє молодих чоловіків, чиї життя обірвала російська війна.

Вони могли продовжувати навчатися, викладати, створювати, будувати плани, розвивати свої професії. Натомість стали до лав тих, хто захищає право України жити у свободі.

Їхні імена назавжди залишаться в історії Київського політехнічного інституту та в пам’яті тих, хто їх знав.

🕯 Вічна пам’ять і слава захисникам України Богдану Канєвському та Захару Гарнику.

Щирі співчуття рідним і близьким, друзям, колегам, викладачам і побратимам загиблих.

Пам’ятаємо. Шануємо. Не пробачимо.

«Вирок українському сміху»: коли гумор став небезпечним для радянської системи

Бібліотека імені Григорія Сковороди продовжує проєкт «Історична грамотність», який реалізує спільно з друзями - Національним історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили».

16 вересня о 16:00 запрошуємо на чергову лекцію - «Вирок українському сміху».

Український гумор і сатира 1920–1930-х років переживали справжній розквіт. З’являлися нові жанри, автори шукали сучасні форми, гостро реагували на суспільні та політичні зміни. Безперечним «королем гумору» став Остап Вишня. Поруч із ним працювали Юрій Вухналь, Юхим Ґедзь, Василь Чечвянський, Кость Котко, Олександр Ковінько та багато інших талановитих письменників.

Сьогодні їхні імена знають далеко не всі. Причина - не випадкова.

Український сміх теж став мішенню радянських репресій. Письменників переслідували, арештовували, звинувачували в «антирадянській діяльності», відправляли до таборів і розстрілювали. Радянська система прагнула не просто контролювати літературу — вона намагалася підпорядкувати сам спосіб, у який українці могли говорити про дійсність, висміювати абсурд і називати речі своїми іменами.

Про те, як радянська влада винесла вирок українському гумору, розповість Тетяна Шептицька, заступниця генерального директора з наукової роботи Заповідника «Биківнянські могили».

Під час лекції говоритимемо:

• як встановлювався партійний контроль над українським гумором;
• що сталося з членами редколегії журналу «Червоний перець»;
• як формувався образ «радянського сатирика»;
• які жарти Юрія Вухналя чекісти вважали антирадянськими;
• що пережив у в’язниці НКВС перед розстрілом Василь Чечвянський;
• якими були подальші долі українських гумористів і сатириків 1920–1930-х років — зокрема тих, хто повернувся з таборів;
• як архівно-кримінальні справи допомагають сьогодні відновлювати правду про репресованих митців.

Ця розмова - не тільки про літературу й історію українського гумору. Вона про механізми знищення української культури, про пам’ять і про повернення імен тих, кого радянська система намагалася стерти з нашої історії.

📅 16 вересня

⏰ 16:00

📍 Центральна бібліотека імені Григорія Сковороди

🛡️ Вхід вільний. У разі повітряної тривоги лекція відбудеться в укритті.

Запрошуємо всіх, кому важливо знати українську історію не за радянськими міфами, а за документами, фактами та живими історіями людей, які творили українську культуру.

Імена, які не вдалося викреслити

19 серпня в Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбулася просвітницька зустріч «Імена, викреслені з афіш» - розмова про українських акторів, режисерів і театральних діячів, чиї імена радянський сталінський режим намагався стерти з історії української культури.

Про них говорила Олена Полідович, начальниця відділу науково-дослідної, науково-виставкової та фондової роботи Меморіального заповідника «Биківнянські могили» та кураторка однойменної виставки. Її розповідь була побудована на документах, архівних матеріалах і фотографіях - свідченнях епохи, у якій талант і любов до української культури могли стати підставою для переслідування.

Говорили про театральне життя України 1920–1930-х років - час надзвичайного творчого піднесення, пошуку нових форм і появи яскравих мистецьких колективів. Про «Березіль» Леся Курбаса, Театр імені Франка, «Молодий театр», київські, харківські та одеські театри опери й балету, театри музкомедії, Харківський єврейський театр, Державний польський театр УРСР, Маріупольський грецький театр та театр «Руська бесіда» в Галичині.

За цим розмаїттям назв - ціла культурна Україна, яка прагнула розвиватися, говорити власним голосом і творити сучасне національне мистецтво.

Саме тому особливо важливо розуміти, що сталося далі.

1920-ті роки стали часом культурного піднесення, але водночас - періодом, коли радянська влада дедалі активніше встановлювала контроль над мистецтвом. Тиск посилювався, свобода творчості звужувалася, а проти митців фабрикувалися кримінальні справи. Великий терор 1937–1938 років не виник раптово - йому передували роки переслідувань, арештів, заборон і систематичного знищення української інтелігенції.

Окрема сторінка цієї історії - Лесь Курбас, видатний український режисер, актор, реформатор театру та засновник «Березоля». Його заарештували 1933 року, засудили за сфабрикованою справою, а 3 листопада 1937 року розстріляли в урочищі Сандармох. Разом із ним радянська система намагалася знищити ціле покоління українських митців.

Багато з них були розстріляні, загинули в таборах або померли від наслідків репресій. Частина знайшла останній спочинок у Биківнянському лісі - одному з найбільших місць масових поховань жертв політичних репресій радянського режиму в Україні.

Але знищити людину фізично - ще не означає знищити її пам’ять.

Сьогодні ми повертаємо ці імена. Повертаємо їх на сторінки історії, у музейні експозиції, книжки, дослідницькі роботи, лекції та бібліотечні зустрічі. Повертаємо їх українському культурному простору.

Саме в цьому полягає важливість проєкту «Історична грамотність», у межах якого відбулася зустріч. Перша така лекція за участю Олени Полідович відбулася ще під час пандемії на платформі Публічних бібліотек Солом’янки. Відтоді ці зустрічі стали важливою можливістю говорити про складні сторінки української історії - через долі конкретних людей, документи та факти.

Дякуємо Олені Полідович за дослідницьку роботу, за повернення із забуття імен українських митців та за можливість побачити історію не як набір дат, а як історію конкретних людей, їхнього таланту, вибору і боротьби.

Окрема подяка - за подаровану Бібліотеці Сковороди книгу Степана Чарнецького «Історія українського театру в Галичині», у якій збереглися важливі свідчення та голоси очевидців.

Імена можна було викреслювати з афіш. Їх можна було забороняти в книжках, замовчувати в підручниках, вилучати з історії. Але їх не вдалося викреслити з пам’яті.

І сьогодні наше завдання - знати ці імена, розповідати про них і повертати їх на своє місце в історії української культури.

Бо пам’ять - це теж форма опору.

Олександр Кониський: «теорія малих діл» заради великої України

18 серпня виповнюється 190 років від дня народження Олександра Кониського - письменника, педагога, правника та громадського діяча, який присвятив своє життя українській освіті, культурі й національному відродженню.

Його життєве кредо можна визначити словами «теорія малих діл»: Україна змінюється завдяки щоденній, наполегливій праці кожного. Кониський не просто говорив про національну свідомість - він послідовно творив її через освіту, книжку, літературу та громадську діяльність.

Він укладав українські навчальні посібники, викладав у недільних школах, розвивав українське книговидання. Навіть після Валуєвського циркуляра не припинив просвітницької роботи, за що був засланий до Вологодської губернії.

Після повернення до України Кониський став активним учасником культурного життя Києва, співпрацював із Володимиром Антоновичем, Миколою Лисенком, Павлом Житецьким, був одним із діячів «Старої громади» та засновників журналу «Київська старовина».

Особливе місце у спадщині Кониського посідає «Молитва за Україну» - «Боже великий, єдиний…», створена 1885 року у співавторстві з Миколою Лисенком. Цей твір став одним із найвідоміших духовних символів України.

Значну частину останніх років життя Олександр Кониський присвятив двотомній біографії «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя», заклавши підвалини українського наукового шевченкознавства.

Він також був серед ініціаторів створення Літературного товариства імені Тараса Шевченка — майбутнього Наукового товариства імені Шевченка.

Олександр Кониський залишив нам важливий урок: великі зміни починаються з маленьких, але щоденних справ. З навчання дитини. З української книжки. З підтримки культури. З чесної праці задля спільного добра.

Його «теорія малих діл» актуальна й сьогодні. Бо українська ідентичність та сильна держава творяться не лише великими історичними подіями, а й щоденним внеском кожного з нас.

Плекаймо українське - словом, знаннями, працею і власними щоденними справами.

Імена, викреслені з афіш: репресовані театральні діячі

Український театр 1920–1930-х років був простором сміливих пошуків, творчих експериментів і яскравих мистецьких відкриттів. Та разом із утвердженням тоталітарного режиму цей розвиток було жорстоко перервано. Чимало акторів, режисерів та інших театральних діячів стали жертвами репресій Великого терору.

19 серпня о 16:00 Центральна бібліотека Солом’янки імені Григорія Сковороди (вул. Освіти, 14-А) запрошує на лекцію «Імена, викреслені з афіш. Репресовані театральні діячі».

Лекцію проведе Олена Полідович, начальниця відділу науково-дослідної, науково-виставкової та фондової роботи Меморіального заповідника «Биківнянські могили».

Під час зустрічі в межах проєкту «Історична грамотність» поговоримо про те, як змінювався український театр у 1920–1930-х роках, чому радянська система знищувала митців і як репресії вплинули на розвиток української театральної культури.

Окрему увагу буде приділено долям і творчому доробку Василя Верховинця, Йони Шевченка, Сергія Каргальського, Януарія Бортника, Степана Шагайди, Бориса Дробинського та інших митців, чиї імена намагалися викреслити з історії.

Також дізнаємося, за якими сфабрикованими звинуваченнями НКВС переслідував акторів, режисерів і директорів театрів та якою ціною українське мистецтво заплатило за право залишатися українським.

Ця зустріч - можливість повернути з небуття імена талановитих людей і відкрити маловідомі сторінки історії українського театру.

Запрошуємо долучитися до розмови про пам’ять, мистецтво та історичну правду.

«Джура-Прикордонник» — 2026 запрошує

З 7 до 11 вересня на Закарпатті відбудеться Всеукраїнський вишкіл «Джура-Прикордонник» - простір сили, командної роботи, громадянської свідомості та витривалості.

Якщо ваш рій готовий до нових викликів - час реєструватися!

Перевага надається роям із прикордонних регіонів України, а також роям, що займаються за навчальною програмою з позашкільної освіти за напрямом «Джура-Прикордонник».

Як взяти участь? Керівнику/-ці рою необхідно заповнити реєстраційну анкету до 16:00 14 серпня 2026 року за лінком: https://forms.gle/M4Fcj2hvFYa8bGiT6

Джерело: Мала академія наук України

Пам’ять, яку не має права стерти час

28 липня Україна вшановує пам’ять захисників і захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули в полоні.

Цю дату обрано невипадково. У ніч із 28 на 29 липня 2022 року російські окупанти здійснили теракт у колонії в Оленівці, де утримували українських військовополонених. Серед загиблих були захисники Маріуполя - військовослужбовці, які після героїчної оборони «Азовсталі» за наказом командування вийшли з території підприємства та опинилися в російському полоні.

Оленівка стала одним із найболючіших символів російського терору проти українських полонених. За ґратами, без можливості захистити себе, були вбиті люди, які виконали свій військовий обов’язок і мали повернутися додому. Їхня загибель стала трагедією для родин, побратимів і всієї України.

Проте пам’ятний день 28 липня - це пам’ять не лише про Оленівку. Це день шани всім українським захисникам і захисницям, добровольцям та цивільним, яких росія стратила, закатувала або позбавила життя в полоні.

За кожним ім’ям - людська доля. Нездійснені плани, недописані листи, незавершені розмови, родини, які продовжують чекати. За кожною історією - вибір залишитися з Україною, захищати її, допомагати іншим, чинити опір окупації, навіть коли цей вибір вимагав найбільшої жертви.

Пам’ятати - означає не дозволити перетворити людей на безликі цифри. Означає знати їхні імена, говорити про їхнє життя, зберігати спогади та передавати правду наступним поколінням.

Пам’ять також має бути дією. Вона проявляється в підтримці родин загиблих і полонених, у допомозі тим, хто повернувся з неволі, у захисті правди про російські злочини та в готовності свідчити про них перед світом.

Росія намагалася зламати українців страхом, тортурами та смертю. Але не змогла знищити нашу гідність, нашу пам’ять і наше прагнення бути вільними.

Ми пам’ятаємо тих, кого вбили в полоні.

Ми шануємо тих, хто віддав життя за Україну.

Ми зберігаємо правду.

І ми не дозволимо забути.

Словом, піснею, зброєю: пам’яті Андрія Соснова

29 липня виповнюється два роки від дня загибелі Андрія Соснова.

Андрій Ілліч Соснов (01.08.1973–29.07.2024) - старший сержант 113-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, бард, поет, музикант, організатор культурного життя Донеччини, людина, для якої українськість була не декларацією, а способом життя.

Він народився і виріс у Макіївці. Саме там очолював Творче об’єднання «Мак’Київська Русь» та організовував бардівський фестиваль «Печена картопля». Писати вірші почав ще в дитячому садку, а з восьми років грав на гітарі. Навчався самостійно, виступав, писав музику та пісні. А вже у 40 років здобув професійну музичну освіту, закінчивши Донецьке училище культури за спеціальністю «гітара».

Андрій був людиною багатьох професій і талантів. Працював водієм тролейбуса, на взуттєвій фабриці, асфальтоукладачем, вантажником, будівельником, менеджером чайної компанії. Але, мабуть, найважливішою його справою завжди залишалася творчість - музика, поезія, спілкування з людьми та творення українського культурного простору.

У 2014 році Андрій брав участь у Донецькому Євромайдані. Після окупації та незаконного «референдуму» він залишив рідну Макіївку. Спочатку переїхав до Зугреса, а згодом - разом із братом-близнюком Ігорем та його нареченою - до Харкова. Пізніше оселився у Краснограді, який нині має назву Берестин, і працював у Будинку культури.

Він залишався українцем і творив українське навіть там, де це було складно й небезпечно.

24 лютого 2022 року Андрій був серед тих, хто хотів стати на захист України. 25 лютого він прийшов до ТЦК, але отримав відмову. Тоді приєднався до «Волонтерської ліги» в Харкові. А вже 6 березня таки склав військову присягу та став стрільцем 113-ї окремої бригади ТрО.

На початку березня 2024 року Андрій був поранений. За мужність у бою отримав відзнаку командира «За мужність в бою» III ступеня та відзнаку Міністерства оборони України «За поранення». Після лікування опанував спеціальність фахівця з хімічного захисту і повернувся до своєї бригади.

29 липня 2024 року Андрій загинув на Луганському напрямку. Він помер від отриманих поранень уже під час евакуації.

25 липня у читальній залі Центральної бібліотеки Солом’янки імені Григорія Сковороди відбулася літературно-музична зустріч пам’яті Андрія Соснова, організована Письменницьким клубом «Рівна-рівному».

Очільниця клубу Ганна Заворотна була особисто знайома з Андрієм. Тому ця зустріч стала розмовою про людину, яка залишила після себе пісні, вірші, оповідання, друзів, однодумців і пам’ять.

Про Андрія, його родину, творчість, Макіївку, українську Донеччину, вимушений виїзд і шлях до війська говорили через його тексти, музику та світлини з особистого архіву.

Андрій Соснов жив у час, коли українцям Донеччини доводилося щодня відстоювати право залишатися собою. Він робив це словом, піснею, культурою. А коли настав час — зі зброєю в руках.

Його життя - це історія людини, яка не відмовилася від свого коріння, не зрадила своїх переконань і до кінця залишалася вірною Україні.

Пам’ятаємо.

Слова мають значення: як правильно говорити про людей, звільнених із полону

Полон - це пережитий людиною досвід, а не її характеристика. Саме тому слова, якими ми говоримо про людей після звільнення, мають особливе значення.

Коректна комунікація допомагає зберегти людську гідність, не стигматизує та сприяє поверненню людини до повноцінного життя.

✅ Коректно говорити:

• захисники та захисниці, звільнені з полону;
• люди з досвідом полону;
• військовослужбовці, звільнені з полону;
• цивільні особи, звільнені з полону.

❌ Некоректно вживати:

«полонені» - коли йдеться про тих, хто вже повернувся;

«колишні полонені»;

«колишні бранці»;

«нещасні полонені»;

«люди, які пройшли катівні»;

«обмінний фонд».

Важливо пам’ятати: людина, яка повернулася з полону, - передусім людина. Її досвід не повинен ставати ярликом, який визначає її в очах суспільства.

Коректна комунікація - це прояв поваги, підтримки та людяності. Вона сприяє реінтеграції людей, звільнених із полону, і є важливою складовою безбар’єрного суспільства.

Більше про те, як спілкуватися з людьми, які мають досвід полону, можна дізнатися в інфобоксі платформи «Ти як?»

Практичні поради для рідних, друзів і всіх, хто хоче підтримати людину після повернення з полону, доступні в освітньому серіалі «Не нашкодь: підтримка після звільнення з полону» на платформі Дія.Освіта.

Пам’яті воїна, музиканта і поета

25 липня о 15:00 у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться вечір пам’яті Андрія Соснова - воїна, музиканта, поета, волонтера та керівника творчого об’єднання «Мак’Київська Русь».

Андрій Соснов (1973–2024) - молодший сержант 209-го батальйону 113-ї окремої бригади територіальної оборони. Від березня 2022 року він боронив Україну від російських загарбників.

За сумлінне виконання службових обов’язків, вірність військовій присязі, особисту мужність і самовідданість, виявлені під час відсічі збройної агресії, Андрій був нагороджений відзнакою командира 113-ї окремої бригади ТрО «За мужність в бою» III ступеня.

29 липня 2024 року Андрій Соснов помер від бойових поранень, отриманих біля Макіївки на Луганщині.

До роковин загибелі Захисника Письменницький клуб «Рівна - рівному» проведе літературно-музичну зустріч, присвячену його пам’яті.

Це буде вечір слова, музики й пам’яті - про людину, яка творила, допомагала, захищала Україну і віддала за неї життя.

Запрошуємо долучитися до зустрічі та разом вшанувати пам’ять нашого Захисника.

Українські миротворці: ті, хто оберігав мир у світі

15 липня Україна вшановує своїх миротворців – військовослужбовців, які в різні роки представляли нашу державу в міжнародних операціях із підтримання миру та безпеки.

Саме цього дня у 1992 році перші українські військові вирушили до Боснії і Герцеговини у складі миротворчої місії Організації Об'єднаних Націй. Відтоді понад 40 тисяч військовослужбовців виконували відповідальні завдання в різних куточках світу: на Балканах, Близькому Сході, в Африці, Центральній Азії та інших регіонах.

Українські миротворці охороняли цивільне населення, супроводжували гуманітарні вантажі, патрулювали зони розмежування, розміновували території, здійснювали авіаційні перевезення та рятувальні операції. Професіоналізм українських саперів, льотчиків і військовослужбовців неодноразово здобував високу оцінку міжнародних партнерів.

Проте миротворча служба ніколи не була безпечною. За роки участі України в міжнародних місіях десятки наших військових загинули під час виконання службових обов'язків. Серед найтрагічніших сторінок – загибель українських миротворців в Ефіопії у 2000 році та в Іраку у 2005 році. Їхні імена назавжди внесено до Книги пам'яті українських миротворців.

Після початку російської агресії у 2014 році багато колишніх миротворців стали на захист України. Досвід, набутий у міжнародних місіях, став надзвичайно цінним у боротьбі за свободу й незалежність нашої держави. Сьогодні українські воїни захищають не лише свою землю, а й принципи міжнародного права, миру та безпеки, які свого часу допомагали відстоювати в інших країнах.

День українських миротворців - це нагода подякувати всім, хто гідно представляв Україну під час міжнародних миротворчих місій, та вшанувати пам'ять тих, хто віддав життя, виконуючи свій військовий обов'язок. Їхня мужність, професіоналізм і відданість залишаються прикладом служіння людям, миру й Україні.

Пів року добрих справ: волонтерська ініціатива «В'яжемо для Перемоги» підбиває підсумки

У час, коли Україна продовжує боротьбу за свою свободу, волонтерство залишається однією з найважливіших опор суспільства. Уже кілька років у Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди щовівторка збираються небайдужі люди, щоб власними руками допомагати пораненим військовослужбовцям і тим, хто перебуває на лікуванні чи реабілітації.

За перше півріччя 2026 року учасники волонтерської ініціативи «В'яжемо для Перемоги» виготовили 544 адаптивні та реабілітаційні вироби. Серед них:

• 82 адаптивні шкарпетки
• 93 чохли для культі
• 203 зігрівальні пояси
• 164 піддупники
• 2 пари звичайних шкарпеток

Ці вироби були передані до військових шпиталів, евакуаційного потяга, а також українським захисникам, які виконують бойові завдання на Сумському, Харківському, Херсонському, Запорізькому та Дніпропетровському напрямках.

За кожною цифрою - людська історія. Це десятки зустрічей, сотні годин праці, тисячі метрів пряжі, взаємна підтримка, нові знайомства і спільне прагнення зробити бодай трохи легшим шлях тих, хто заплатив високу ціну за нашу свободу.

Особлива цінність ініціативи полягає в тому, що вона об'єднує людей різного віку й професій. Хтось в'яже вже багато років, а хтось уперше взяв до рук спиці саме тут. Але всіх об'єднує спільна мета - допомогти.

Щиро дякуємо нашим волонтеркам, благодійникам, усім, хто приносить пряжу, допомагає матеріалами, поширює інформацію або просто підтримує добрим словом. Саме завдяки цій небайдужості ініціатива продовжує жити й розвиватися.

Попереду - нові зустрічі, нові вироби та нові відправлення допомоги. 

Запрошуємо всіх охочих долучатися до волонтерської ініціативи «В'яжемо для Перемоги». Зустрічі відбуваються щовівторка о 14:00 у Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди на вулиці Освіти, 14а.

Разом ми можемо більше. Разом наближаємо Перемогу.

«Шити-Жити!»: пів року підтримки, що наближає одужання

Шість місяців турботи, взаємодопомоги та спільної праці - саме такими були перші шість місяців 2026 року для учасників волонтерського проєкту «Шити-Жити!».

Щотижня у Бібліотеках Солом'янки збираються люди, яких об'єднує спільна мета: допомогти українським військовим, які проходять лікування, реабілітацію або продовжують виконувати бойові завдання. Тут шиють адаптивний одяг, в'яжуть необхідні речі та вкладають у кожен виріб найцінніше - людське тепло й турботу.

Пів року в цифрах

За перше півріччя волонтери виготовили:

• 535 адаптивних трусів
• 134 адаптивні штани
• 20 адаптивних футболок
• 11 адаптивних регланів
• 16 звичайних футболок
• 8 спортивних штанів
• 6 в'язаних поясів
• 47 пар в'язаних шкарпеток
• 13 піддупників

Усього за шість місяців було створено 790 виробів, необхідних для поранених військовослужбовців.

Допомогу отримали стабілізаційні пункти Павлограда, військовослужбовці 155-ї окремої механізованої, 79-ї окремої десантно-штурмової, 25-ї окремої повітрянодесантної, 38-ї окремої бригади морської піхоти, шпиталі міста Києва, а також захисники, які виконують бойові завдання на Запорізькому та Миколаївському напрямках.

Значну частину адаптивного одягу передано до евакуаційного потяга разом із постільною білизною, м'якими іграшками, вологими серветками та смаколиками. Це ще раз підтверджує, що справжня допомога складається з безлічі маленьких, але надзвичайно важливих проявів турботи.

Кожен пошитий виріб полегшує життя пораненим військовим під час лікування та реабілітації. Адаптивний одяг допомагає швидше проходити медичні процедури, забезпечує комфорт і зручність людям, які переживають один із найважчих періодів свого життя.

Цей результат став можливим завдяки людям, які щотижня приходять до бібліотек, щоб шити, кроїти, в'язати, допомагати й підтримувати одне одного. Не менш важливою є допомога благодійників і донаторів, завдяки яким закуповуються тканини, фурнітура та інші необхідні матеріали. Кожен внесок перетворюється на реальну підтримку українських захисників.

Щиро дякуємо всім учасникам проєкту «Шити-Жити!», нашим партнерам, благодійникам і всім небайдужим людям. Саме завдяки вам сотні необхідних речей знаходять своїх адресатів, а українські військові відчувають, що за ними стоїть велика спільнота людей, які підтримують, чекають і вірять.

Разом ми допомагаємо відновлювати сили, повертаємо відчуття турботи й наближаємо нашу Перемогу!

Майк Йогансен: повернення голосу Розстріляного відродження

25 червня у Бібліотеці імені Григорія Сковороди відбулася лекція «Майк Йогансен – знищена зірка Розстріляного відродження», яку провела заступниця генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька.

Зустріч стала черговою подією спільного просвітницького проєкту «Історична грамотність», покликаного відкривати маловідомі сторінки української історії та повертати із забуття імена тих, кого радянська влада намагалася викреслити з національної пам’яті.

Учасники лекції познайомилися з непересічною постаттю Майка Йогансена - поета, прозаїка, перекладача, журналіста, одного із засновників літературних об’єднань ВАПЛІТЕ та «Гарт». Надзвичайна ерудиція, знання багатьох мов, захоплення подорожами й спортом, сміливі мистецькі експерименти та невтомний пошук нових форм зробили його одним із найяскравіших представників українського культурного відродження 1920-х років.

Окрему увагу лекторка приділила харківському будинку «Слово» — символу епохи, де жили найталановитіші українські письменники. Будинок, задуманий як осередок творчості, поступово перетворився на простір постійного нагляду, страху та переслідувань. Саме звідси багатьох митців було заарештовано, а їхні долі назавжди змінилися під тиском сталінського терору.

Присутні також дізналися про особисту драму письменника. У 1935 році його дружина Алла Гербурт залишила Майка Йогансена заради художника Михайла Бойчука, який, як і сам письменник, згодом став жертвою сталінських репресій. Ця історія ще раз нагадує, як тоталітарний режим руйнував не лише творчі долі, а й людські життя та сім’ї.

Трагічний фінал життя Майка Йогансена став відображенням долі цілого покоління української інтелігенції. У 1937 році його було заарештовано за сфабрикованими звинуваченнями, а згодом розстріляно в Києві. Похований у Биківнянському лісі, він став одним із тисяч безвинних жертв політичних репресій, а його ім’я сьогодні увічнене в мартиролозі Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили».

Сьогодні, коли Україна знову відстоює своє право на свободу, незалежність і власну історичну пам’ять, постаті митців Розстріляного відродження набувають особливого значення. Вони нагадують, що боротьба за українську культуру, мову та ідентичність триває вже багато поколінь, а збереження правди про злочини тоталітарного режиму є важливою складовою нашої національної стійкості.

Щиро дякуємо Тетяні Шептицькій за змістовну лекцію, професійний аналіз і можливість глибше зрозуміти життя та творчість Майка Йогансена - людини, чий голос радянська влада прагнула змусити замовкнути, але який сьогодні знову звучить для нових поколінь українців.

Запрошуємо всіх охочих продовжити знайомство з творчою спадщиною письменника. У фонді Центральної бібліотеки Солом'янки імені Григорія Сковороди на вас чекають його твори, зокрема «Ситутунга», «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію», «Майк Йогансен. Вибрані твори» та інші видання, які допоможуть відкрити для себе одного з найоригінальніших українських письменників ХХ століття.

Пам'ять, яка зобов'язує

22 червня в Україні вшановують пам'ять мільйонів людей, чиї життя забрала Друга світова війна. Для українського народу ця дата є нагадуванням про одну з найтрагічніших сторінок ХХ століття, коли українська земля стала полем запеклих боїв, окупації, масових репресій і людських трагедій.

Війна забрала життя не лише військових. За статистикою істориків, Україна втратила мільйони своїх громадян - солдатів, підпільників, медиків, учителів, науковців, дітей і літніх людей. За кожною цифрою стоїть людська доля, нездійснені мрії, зруйновані родини та спустошені міста й села.

Сьогодні ця пам'ять набуває особливого значення. Уже в XXI столітті українці знову змушені захищати свою державу від російської агресії. Як і десятиліття тому, ворог прагне позбавити Україну права на свободу, власну історію та майбутнє. І знову найкращі сини й доньки України стають до лав захисників, а мирні люди потерпають від ракетних ударів, окупації, депортацій та воєнних злочинів.

Саме тому пам'ять про жертв Другої світової війни сьогодні нерозривно пов'язана з пам'яттю про сучасних Героїв і всіх цивільних українців, яких забрала нинішня війна. Історія вкотре доводить: мир не є даністю, а свобода має свою високу ціну.

Вшановуючи пам'ять полеглих, ми не лише схиляємо голови перед їхньою жертовністю. Ми утверджуємо право України бути незалежною державою, пам'ятаємо уроки минулого й усвідомлюємо відповідальність за майбутнє.

Пам'ятаємо всіх, кого забрала війна. Боремося за тих, хто живе. І робимо все, щоб Україна перемогла.

Іван Смеречанський: український ас

Людина, яка дивиться смерті в очі з плюшевим ведмедиком у кабіні: історія українського аса, який нищить ворога в небі та залишається людиною на землі.

Іван Смеречанський, відомий у небі як "Смерека", - це не просто підполковник чи командир ескадрильї. Це людина, для якої небо стало домівкою ще до того, як вона навчилася ходити.

Уявіть собі маленьке містечко Чортків на Тернопільщині, аеродром і там працює його батько авіаційним техніком.

І поки інші діти гралися у футбол, майбутній ас виріс серед запаху гасу та гулу двигунів.

Тож коли у 2011 році Іван подав документи до Харківського університету Повітряних сил, це було не випадковістю - це було поверненням додому.

П'ять років навчання, і ось 2016-й: молодий лейтенант отримує направлення до Івано-Франківська, у легендарну 114-ту бригаду.

Там він пройшов усі сходинки - від звичайного пілота до командира ескадрильї.

А вже у 2017-му - перший бойовий виліт у зоні АТО. Тоді він ще не знав, що це були лише квіточки для нього.

24 лютого Іван в літаку на Харківщині на власні очі бачить, як починають бомбити його місто.

З цього моменту його життя перетворилося на суцільну стрічку бойових вильотів: Київщина, Харківщина, Херсонський контрнаступ, Донеччина, Луганщина, Запоріжжя.

Але справжній фурор "Смерека" здійснив під час деокупації Херсонщини. Він став одним із перших пілотів, хто впровадив у бій американські HARM - швидкісні ракети, які полюють на ворожі радари, а згодом і бомби GBU-62.

На рахунку Івана понад 200 бойових вильотів і понад 20 знищених повітряних цілей: літаки, ракети, ударні дрони.

За це він став повним кавалером ордена "За мужність" - усі три ступені знайшли свого героя.

А тепер - найцікавіше. Попри всю суворість бойового пілота, "Смерека" - людина з величезним серцем і кумедними традиціями.

Його незмінний талісман - плюшевий ведмедик, подарований друзями ще у 2018-му. Сміється, що той йому "підказує" в польоті.

А також перед кожним вильотом жодних голінь і жодних фото. Забобони? А як інакше, коли кожен виліт - це крок у зону ураження ворожої ППО.

До речі, Іван зізнається: у звичайному житті він боїться висоти. Але варто опинитися в кабіні винищувача - страх зникає.

Залишається лише робота. І холодний розум: адже ворожій ракеті байдуже, хто сидить за штурвалом.

А ще у цій історії є зворушливий сімейний момент: його батько, вже пенсіонер, коли почалася повномасштабна війна, також узяв до рук зброю.

Син у небі, батько на землі - справжній бойовий тандем.

Це не просто біографія військового. Це історія людини, яка щодня дивиться смерті в очі, але не втрачає людяності, гумору та віри в те, заради чого вона це робить.

Джерело: Bairak Oleh

Валерій Маркус: письменник, блогер, військовий лідер

У 21 рік він пішов на війну. У 25 написав бестселер. У 28 повернувся на фронт, хоча міг жити спокійним життям.

Його знають як Валерія Маркуса.

Для когось він - письменник і автор книги «Сліди на дорозі».

Для когось - військовий блогер, який одним із перших показав українцям справжню війну без прикрас.

Для когось - сержант легендарної 47-ї бригади «Маґура».

Але перш за все він - людина, яка ніколи не шукала легких шляхів.

У 2014 році, коли багато хто ще не вірив, що війна надовго, молодий хлопець із Хмельниччини добровільно став до лав десантників.

Він воював на Донбасі, бачив смерть, втрачав побратимів і щодня ризикував власним життям.

Саме там народилося його головне переконання:

Свобода ніколи не буває безкоштовною.
Після служби він міг просто повернутися до мирного життя.
Але замість цього вирушив у подорож Європою пішки.
Тисячі кілометрів.
Сам на сам із собою.
Без комфорту.

Без гарантій.

Без готових відповідей.

Пізніше цей шлях ліг в основу книги «Сліди на дорозі», яка стала одним із найуспішніших українських військових бестселерів.

У ній не було пафосу.

Не було красивих легенд.

Лише чесна розповідь про війну, страх, втрати, пошук себе та дорослішання.

Саме тому книга знайшла такий відгук у тисяч українців.

Коли ж у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, Валерій знову не залишився осторонь.

Він повернувся до війська.

Став одним із тих, хто створював нову українську армію - сучасну, професійну, мотивовану.

Саме тоді вся країна побачила його в іншій ролі - не блогера і не письменника, а військового лідера, який власним прикладом веде людей за собою.

Його часто називають символом нового покоління українських воїнів.

Покоління, яке не чекає наказів зверху.

Не шукає виправдань.

Не перекладає відповідальність.

А просто бере її на себе.

Особливо цінним є те, що Маркус ніколи не намагався створити навколо себе культ особистості.

Він багато разів наголошував:

Головні герої війни - не відомі обличчя з інтерв’ю, а тисячі українців, про яких ніхто ніколи не напише книжок.

Сьогодні його поважають навіть ті, хто не завжди погоджується з його поглядами.

Бо повагу викликають не гучні слова.

Повагу викликає послідовність.

Коли людина говорить про відповідальність - і сама бере відповідальність.

Коли говорить про службу - і сама служить.

Коли говорить про Україну - і сама готова за неї боротися.

І, мабуть, саме тому історія Валерія Маркуса залишається важливою для багатьох українців.

Бо вона не лише про війну.

Вона про вибір.

Про характер.

Про готовність йти вперед навіть тоді, коли страшно.

І про покоління українців, яке довело всьому світові: свобода варта того, щоб за неї боротися.

Джерело: Ми Українці

49 життів, обірваних у небі над Луганськом

У ніч на 14 червня 2014 року Україна пережила одну з найтрагічніших подій початку російсько-української війни. Під час заходу на посадку до Луганського аеропорту російські бойовики збили військово-транспортний літак Іл-76 Повітряних Сил України.

На борту перебували 49 людей - 40 десантників 25-ї окремої повітрянодесантної бригади та 9 членів екіпажу. Усі вони загинули.

Того часу за Луганський аеропорт точилися запеклі бої. Українські захисники тримали оборону летовища з квітня 2014 року. Для доставки боєприпасів, спорядження, продуктів та проведення ротацій використовували авіацію. У ніч трагедії до аеропорту прямували три літаки. Перший успішно приземлився. Третій після звістки про катастрофу повернувся до Дніпра. Другий - Іл-76 - був уражений ракетою з переносного зенітно-ракетного комплексу.

Літак спалахнув у небі, впав і вибухнув разом із вантажем, якого чекали оборонці аеропорту.

Минуло багато років, але біль цієї втрати не вщухає. За кожним із 49 імен - життя, мрії, родини, друзі, нездійснені плани. Це не просто сторінка воєнної історії. Це частина нашої національної пам’яті та ціна, яку Україна платить за право бути вільною.

Сьогодні ми згадуємо всіх загиблих.

Серед членів екіпажу Іл-76: Володимир Буркавцов, Олександр Бєлий, Михайло Д’яков, Олександр Ковалик, Олександр Козолій, Віктор Ментус, Олег Павленко, Ігор Скочков, Сергій Телегін.

Серед десантників: Костянтин Авдєєв, Олександр Авраменко, Валерій Алтунін, Віталій Бондаренко, Ілля Гайдук, Анатолій Горда, Валерій Грабовий, Андрій Дмитренко, Сергій Добропас, Станіслав Дубяга, Денис Каменєв, Владислав Кива, Юрій Ковальчук, Олег Коренченко, Павло Коснар, Олександр Котов, Антон Кузнецов, Руслан Кулібаба, Сергій Кучерявий, Павло Левчук, Сергій Лісной, Тарас Малишенко, Сергій Манулов, Сергій Мірошниченко, Сергій Москаленко, Павло Ніконов, Євген Рєзніков, Антон Самохін, Артем Санжаровець, Артем Скалозуб, Сергій Шостак, Андрій Шульга, Сергій Шумаков, Сергій Кривошеєв, Ростислав Проньков, Віталій Бабан, Ігор Токаренко, Віталій Бахур, Сергій Гончаренко, Олег Ліфінцев.

Їх було 49.

Сьогодні ми схиляємо голови перед їхньою пам’яттю. Пам’ятаємо кожне ім’я. Пам’ятаємо їхню жертовність. Пам’ятаємо злочин, який забрав їхні життя.

Вічна пам’ять українським воїнам.

У Києві - нова почесна нагорода для Захисників

У столиці запровадили звання «Почесний Захисник/Захисниця міста Києва» - визнання особливих заслуг Захисників і Захисниць столиці, які виборювали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації.

Це звання є довічним. Його присвоюватимуть рішенням Київської міської ради - за мужність і самовіддані дії, виявлені в захисті Києва, хоробрість, доблесть і честь.

Йому було лише 25. Віталій Скакун

Йому було лише 25.

У нього не було генеральських погонів.

Не було великої посади.

Не було часу увійти в підручники історії.

Але вранці 24 лютого 2022 року матрос Віталій Скакун зробив те, що назавжди змінило хід перших годин великої війни.

Він підірвав міст разом із собою, щоб зупинити наступ російської колони з окупованого Криму.

І став одним із перших Героїв України у повномасштабній війні.

Його позивний був «Батон».

Звичайний хлопець із Бережан на Тернопільщині.

Не публічна людина.

Не професійний військовий із дитинства.

Не людина гучних слів.

Після навчання Віталій працював у Польщі зварювальником.

Міг залишитися там.

Будувати спокійне життя.

Працювати, заробляти, планувати майбутнє.

Але повернувся в Україну.

Бо, як казав рідним, хотів жити саме тут.

Хотів працювати для своєї країни.

Коли Росія почала стягувати війська до кордонів, його підрозділ уже розумів: вторгнення можливе будь-якої миті.

У ніч перед великою війною Віталій востаннє говорив із мамою.

Вона телефонувала йому з Італії.

Хотіла заспокоїти.

Казала, що Захід допоможе Україні.

А він відповів дуже тихо й дуже твердо:

«Мамо, зараз нам ніхто не допоможе. Маємо відбиватися самі».

За кілька годин почалося вторгнення.

Підрозділ саперів отримав наказ замінувати Генічеський автомобільний міст — стратегічний шлях, яким російська техніка рухалася з Криму.

Віталій та його побратим заклали вибухівку.

Підготували все до дистанційного підриву.

Відійшли на безпечну відстань.

Пролунав наказ:

«Міст підірвати».

Але система не спрацювала.

Колона російської техніки вже була зовсім близько.

Часу майже не залишалося.

Тоді Віталій ухвалив рішення, яке неможливо прорахувати чи пояснити логікою мирного життя.

Він сказав побратиму:

«Саня, відходь. Я все зроблю».

Узяв підривну машинку —

і побіг назад до мосту.

Побратими згадували:

перед тим як зникнути в диму й металі, він ще встиг обернутися і посміхнутися.

За кілька секунд пролунав вибух.

Міст було знищено.

Разом із ним загинув і Віталій Скакун.

Цей підрив не зупинив війну.

Але затримав просування російських військ і дав українським силам дорогоцінний час для оборони.

Іноді історія тримається саме на таких хвилинах.

І на таких людях.

Віталій Скакун став першим Героєм України від початку повномасштабного вторгнення.

І єдиним, у чиєму указі було написано не просто «за мужність і героїзм», а:

«за визначну особисту мужність і героїзм».

Йому було лише 25.

Вік, у якому люди зазвичай тільки починають будувати своє життя.

А він віддав своє —

щоб вистояла країна.

І поки стоїть Україна —

житиме і пам’ять про хлопця з позивним «Батон», який у перші години великої війни зробив більше, ніж від нього міг вимагати будь-який наказ.

Вишиванка як особистий оберіг, як знак родинної тяглості, як культурний код

17 травня в Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди відбулася літературно-музична зустріч, присвячена Всесвітньому дню вишиванки -події, що в українському культурному просторі давно набула значення маркера ідентичності та спільної пам’яті.

Вишиванка постає тут як багатошаровий символ: як особистий оберіг, як знак родинної тяглості, як культурний код, що формує відчуття спільності попри географічні відстані. Саме ця ідея об’єднала учасників і гостей зустрічі.

У програмі прозвучали відомі народні та авторські пісні - «Два кольори», «Мамина сорочка», «Вишиванка», «Дорогі ви мої, українці» та інші. У виконанні Ігоря Якубовського та «Вокальної студії на Освіти» вони набули особливої емоційної глибини, актуалізуючи зміст, у якому переплітаються пам’ять, любов і відповідальність.

Літературна основа цих творів демонструє тяглість української поетичної традиції: від класиків - Миколи Сома, Петра Перебийноса, Дмитра Павличка - до сучасних авторів, зокрема Наталії Май та Ольги Ходацької. Частина текстів, що стала пісенною класикою, з часом втратила авторське означення, але зберегла головне - живу присутність у культурній пам’яті.

Зміст пісень окреслив широкий спектр тем, у яких вишиванка виступає як метафора життєвого шляху, материнського благословення, любові та вірності, жіночої ніжності, а також як образ України - її краси, сили та внутрішньої стійкості. Окремо звучала й тема сучасних випробувань, які українське суспільство переживає сьогодні, і які не можуть бути вилучені з культурного наративу.

До зустрічі долучилися музикантка та виконавиця Тамара Кармазіна (Тамара Тома), а також поети Олексій Олейніков та Ігор Рубцов. Їхня участь посилила багатоголосся події, створивши цілісне художнє поле, у якому слово і музика взаємно доповнювали одне одного.

Такі зустрічі формують простір культурної стійкості - там, де традиція не є музейним артефактом, а продовжує жити в сучасному звучанні, зберігаючи свою силу і актуальність.