Слова мають значення: як правильно говорити про людей, звільнених із полону

Полон - це пережитий людиною досвід, а не її характеристика. Саме тому слова, якими ми говоримо про людей після звільнення, мають особливе значення.

Коректна комунікація допомагає зберегти людську гідність, не стигматизує та сприяє поверненню людини до повноцінного життя.

✅ Коректно говорити:

• захисники та захисниці, звільнені з полону;
• люди з досвідом полону;
• військовослужбовці, звільнені з полону;
• цивільні особи, звільнені з полону.

❌ Некоректно вживати:

«полонені» - коли йдеться про тих, хто вже повернувся;

«колишні полонені»;

«колишні бранці»;

«нещасні полонені»;

«люди, які пройшли катівні»;

«обмінний фонд».

Важливо пам’ятати: людина, яка повернулася з полону, - передусім людина. Її досвід не повинен ставати ярликом, який визначає її в очах суспільства.

Коректна комунікація - це прояв поваги, підтримки та людяності. Вона сприяє реінтеграції людей, звільнених із полону, і є важливою складовою безбар’єрного суспільства.

Більше про те, як спілкуватися з людьми, які мають досвід полону, можна дізнатися в інфобоксі платформи «Ти як?»

Практичні поради для рідних, друзів і всіх, хто хоче підтримати людину після повернення з полону, доступні в освітньому серіалі «Не нашкодь: підтримка після звільнення з полону» на платформі Дія.Освіта.

Пам’яті воїна, музиканта і поета

25 липня о 15:00 у Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбудеться вечір пам’яті Андрія Соснова - воїна, музиканта, поета, волонтера та керівника творчого об’єднання «Мак’Київська Русь».

Андрій Соснов (1973–2024) - молодший сержант 209-го батальйону 113-ї окремої бригади територіальної оборони. Від березня 2022 року він боронив Україну від російських загарбників.

За сумлінне виконання службових обов’язків, вірність військовій присязі, особисту мужність і самовідданість, виявлені під час відсічі збройної агресії, Андрій був нагороджений відзнакою командира 113-ї окремої бригади ТрО «За мужність в бою» III ступеня.

29 липня 2024 року Андрій Соснов помер від бойових поранень, отриманих біля Макіївки на Луганщині.

До роковин загибелі Захисника Письменницький клуб «Рівна - рівному» проведе літературно-музичну зустріч, присвячену його пам’яті.

Це буде вечір слова, музики й пам’яті - про людину, яка творила, допомагала, захищала Україну і віддала за неї життя.

Запрошуємо долучитися до зустрічі та разом вшанувати пам’ять нашого Захисника.

Українські миротворці: ті, хто оберігав мир у світі

15 липня Україна вшановує своїх миротворців – військовослужбовців, які в різні роки представляли нашу державу в міжнародних операціях із підтримання миру та безпеки.

Саме цього дня у 1992 році перші українські військові вирушили до Боснії і Герцеговини у складі миротворчої місії Організації Об'єднаних Націй. Відтоді понад 40 тисяч військовослужбовців виконували відповідальні завдання в різних куточках світу: на Балканах, Близькому Сході, в Африці, Центральній Азії та інших регіонах.

Українські миротворці охороняли цивільне населення, супроводжували гуманітарні вантажі, патрулювали зони розмежування, розміновували території, здійснювали авіаційні перевезення та рятувальні операції. Професіоналізм українських саперів, льотчиків і військовослужбовців неодноразово здобував високу оцінку міжнародних партнерів.

Проте миротворча служба ніколи не була безпечною. За роки участі України в міжнародних місіях десятки наших військових загинули під час виконання службових обов'язків. Серед найтрагічніших сторінок – загибель українських миротворців в Ефіопії у 2000 році та в Іраку у 2005 році. Їхні імена назавжди внесено до Книги пам'яті українських миротворців.

Після початку російської агресії у 2014 році багато колишніх миротворців стали на захист України. Досвід, набутий у міжнародних місіях, став надзвичайно цінним у боротьбі за свободу й незалежність нашої держави. Сьогодні українські воїни захищають не лише свою землю, а й принципи міжнародного права, миру та безпеки, які свого часу допомагали відстоювати в інших країнах.

День українських миротворців - це нагода подякувати всім, хто гідно представляв Україну під час міжнародних миротворчих місій, та вшанувати пам'ять тих, хто віддав життя, виконуючи свій військовий обов'язок. Їхня мужність, професіоналізм і відданість залишаються прикладом служіння людям, миру й Україні.

Пів року добрих справ: волонтерська ініціатива «В'яжемо для Перемоги» підбиває підсумки

У час, коли Україна продовжує боротьбу за свою свободу, волонтерство залишається однією з найважливіших опор суспільства. Уже кілька років у Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди щовівторка збираються небайдужі люди, щоб власними руками допомагати пораненим військовослужбовцям і тим, хто перебуває на лікуванні чи реабілітації.

За перше півріччя 2026 року учасники волонтерської ініціативи «В'яжемо для Перемоги» виготовили 544 адаптивні та реабілітаційні вироби. Серед них:

• 82 адаптивні шкарпетки
• 93 чохли для культі
• 203 зігрівальні пояси
• 164 піддупники
• 2 пари звичайних шкарпеток

Ці вироби були передані до військових шпиталів, евакуаційного потяга, а також українським захисникам, які виконують бойові завдання на Сумському, Харківському, Херсонському, Запорізькому та Дніпропетровському напрямках.

За кожною цифрою - людська історія. Це десятки зустрічей, сотні годин праці, тисячі метрів пряжі, взаємна підтримка, нові знайомства і спільне прагнення зробити бодай трохи легшим шлях тих, хто заплатив високу ціну за нашу свободу.

Особлива цінність ініціативи полягає в тому, що вона об'єднує людей різного віку й професій. Хтось в'яже вже багато років, а хтось уперше взяв до рук спиці саме тут. Але всіх об'єднує спільна мета - допомогти.

Щиро дякуємо нашим волонтеркам, благодійникам, усім, хто приносить пряжу, допомагає матеріалами, поширює інформацію або просто підтримує добрим словом. Саме завдяки цій небайдужості ініціатива продовжує жити й розвиватися.

Попереду - нові зустрічі, нові вироби та нові відправлення допомоги. 

Запрошуємо всіх охочих долучатися до волонтерської ініціативи «В'яжемо для Перемоги». Зустрічі відбуваються щовівторка о 14:00 у Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди на вулиці Освіти, 14а.

Разом ми можемо більше. Разом наближаємо Перемогу.

«Шити-Жити!»: пів року підтримки, що наближає одужання

Шість місяців турботи, взаємодопомоги та спільної праці - саме такими були перші шість місяців 2026 року для учасників волонтерського проєкту «Шити-Жити!».

Щотижня у Бібліотеках Солом'янки збираються люди, яких об'єднує спільна мета: допомогти українським військовим, які проходять лікування, реабілітацію або продовжують виконувати бойові завдання. Тут шиють адаптивний одяг, в'яжуть необхідні речі та вкладають у кожен виріб найцінніше - людське тепло й турботу.

Пів року в цифрах

За перше півріччя волонтери виготовили:

• 535 адаптивних трусів
• 134 адаптивні штани
• 20 адаптивних футболок
• 11 адаптивних регланів
• 16 звичайних футболок
• 8 спортивних штанів
• 6 в'язаних поясів
• 47 пар в'язаних шкарпеток
• 13 піддупників

Усього за шість місяців було створено 790 виробів, необхідних для поранених військовослужбовців.

Допомогу отримали стабілізаційні пункти Павлограда, військовослужбовці 155-ї окремої механізованої, 79-ї окремої десантно-штурмової, 25-ї окремої повітрянодесантної, 38-ї окремої бригади морської піхоти, шпиталі міста Києва, а також захисники, які виконують бойові завдання на Запорізькому та Миколаївському напрямках.

Значну частину адаптивного одягу передано до евакуаційного потяга разом із постільною білизною, м'якими іграшками, вологими серветками та смаколиками. Це ще раз підтверджує, що справжня допомога складається з безлічі маленьких, але надзвичайно важливих проявів турботи.

Кожен пошитий виріб полегшує життя пораненим військовим під час лікування та реабілітації. Адаптивний одяг допомагає швидше проходити медичні процедури, забезпечує комфорт і зручність людям, які переживають один із найважчих періодів свого життя.

Цей результат став можливим завдяки людям, які щотижня приходять до бібліотек, щоб шити, кроїти, в'язати, допомагати й підтримувати одне одного. Не менш важливою є допомога благодійників і донаторів, завдяки яким закуповуються тканини, фурнітура та інші необхідні матеріали. Кожен внесок перетворюється на реальну підтримку українських захисників.

Щиро дякуємо всім учасникам проєкту «Шити-Жити!», нашим партнерам, благодійникам і всім небайдужим людям. Саме завдяки вам сотні необхідних речей знаходять своїх адресатів, а українські військові відчувають, що за ними стоїть велика спільнота людей, які підтримують, чекають і вірять.

Разом ми допомагаємо відновлювати сили, повертаємо відчуття турботи й наближаємо нашу Перемогу!

Майк Йогансен: повернення голосу Розстріляного відродження

25 червня у Бібліотеці імені Григорія Сковороди відбулася лекція «Майк Йогансен – знищена зірка Розстріляного відродження», яку провела заступниця генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька.

Зустріч стала черговою подією спільного просвітницького проєкту «Історична грамотність», покликаного відкривати маловідомі сторінки української історії та повертати із забуття імена тих, кого радянська влада намагалася викреслити з національної пам’яті.

Учасники лекції познайомилися з непересічною постаттю Майка Йогансена - поета, прозаїка, перекладача, журналіста, одного із засновників літературних об’єднань ВАПЛІТЕ та «Гарт». Надзвичайна ерудиція, знання багатьох мов, захоплення подорожами й спортом, сміливі мистецькі експерименти та невтомний пошук нових форм зробили його одним із найяскравіших представників українського культурного відродження 1920-х років.

Окрему увагу лекторка приділила харківському будинку «Слово» — символу епохи, де жили найталановитіші українські письменники. Будинок, задуманий як осередок творчості, поступово перетворився на простір постійного нагляду, страху та переслідувань. Саме звідси багатьох митців було заарештовано, а їхні долі назавжди змінилися під тиском сталінського терору.

Присутні також дізналися про особисту драму письменника. У 1935 році його дружина Алла Гербурт залишила Майка Йогансена заради художника Михайла Бойчука, який, як і сам письменник, згодом став жертвою сталінських репресій. Ця історія ще раз нагадує, як тоталітарний режим руйнував не лише творчі долі, а й людські життя та сім’ї.

Трагічний фінал життя Майка Йогансена став відображенням долі цілого покоління української інтелігенції. У 1937 році його було заарештовано за сфабрикованими звинуваченнями, а згодом розстріляно в Києві. Похований у Биківнянському лісі, він став одним із тисяч безвинних жертв політичних репресій, а його ім’я сьогодні увічнене в мартиролозі Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили».

Сьогодні, коли Україна знову відстоює своє право на свободу, незалежність і власну історичну пам’ять, постаті митців Розстріляного відродження набувають особливого значення. Вони нагадують, що боротьба за українську культуру, мову та ідентичність триває вже багато поколінь, а збереження правди про злочини тоталітарного режиму є важливою складовою нашої національної стійкості.

Щиро дякуємо Тетяні Шептицькій за змістовну лекцію, професійний аналіз і можливість глибше зрозуміти життя та творчість Майка Йогансена - людини, чий голос радянська влада прагнула змусити замовкнути, але який сьогодні знову звучить для нових поколінь українців.

Запрошуємо всіх охочих продовжити знайомство з творчою спадщиною письменника. У фонді Центральної бібліотеки Солом'янки імені Григорія Сковороди на вас чекають його твори, зокрема «Ситутунга», «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію», «Майк Йогансен. Вибрані твори» та інші видання, які допоможуть відкрити для себе одного з найоригінальніших українських письменників ХХ століття.

Пам'ять, яка зобов'язує

22 червня в Україні вшановують пам'ять мільйонів людей, чиї життя забрала Друга світова війна. Для українського народу ця дата є нагадуванням про одну з найтрагічніших сторінок ХХ століття, коли українська земля стала полем запеклих боїв, окупації, масових репресій і людських трагедій.

Війна забрала життя не лише військових. За статистикою істориків, Україна втратила мільйони своїх громадян - солдатів, підпільників, медиків, учителів, науковців, дітей і літніх людей. За кожною цифрою стоїть людська доля, нездійснені мрії, зруйновані родини та спустошені міста й села.

Сьогодні ця пам'ять набуває особливого значення. Уже в XXI столітті українці знову змушені захищати свою державу від російської агресії. Як і десятиліття тому, ворог прагне позбавити Україну права на свободу, власну історію та майбутнє. І знову найкращі сини й доньки України стають до лав захисників, а мирні люди потерпають від ракетних ударів, окупації, депортацій та воєнних злочинів.

Саме тому пам'ять про жертв Другої світової війни сьогодні нерозривно пов'язана з пам'яттю про сучасних Героїв і всіх цивільних українців, яких забрала нинішня війна. Історія вкотре доводить: мир не є даністю, а свобода має свою високу ціну.

Вшановуючи пам'ять полеглих, ми не лише схиляємо голови перед їхньою жертовністю. Ми утверджуємо право України бути незалежною державою, пам'ятаємо уроки минулого й усвідомлюємо відповідальність за майбутнє.

Пам'ятаємо всіх, кого забрала війна. Боремося за тих, хто живе. І робимо все, щоб Україна перемогла.

Іван Смеречанський: український ас

Людина, яка дивиться смерті в очі з плюшевим ведмедиком у кабіні: історія українського аса, який нищить ворога в небі та залишається людиною на землі.

Іван Смеречанський, відомий у небі як "Смерека", - це не просто підполковник чи командир ескадрильї. Це людина, для якої небо стало домівкою ще до того, як вона навчилася ходити.

Уявіть собі маленьке містечко Чортків на Тернопільщині, аеродром і там працює його батько авіаційним техніком.

І поки інші діти гралися у футбол, майбутній ас виріс серед запаху гасу та гулу двигунів.

Тож коли у 2011 році Іван подав документи до Харківського університету Повітряних сил, це було не випадковістю - це було поверненням додому.

П'ять років навчання, і ось 2016-й: молодий лейтенант отримує направлення до Івано-Франківська, у легендарну 114-ту бригаду.

Там він пройшов усі сходинки - від звичайного пілота до командира ескадрильї.

А вже у 2017-му - перший бойовий виліт у зоні АТО. Тоді він ще не знав, що це були лише квіточки для нього.

24 лютого Іван в літаку на Харківщині на власні очі бачить, як починають бомбити його місто.

З цього моменту його життя перетворилося на суцільну стрічку бойових вильотів: Київщина, Харківщина, Херсонський контрнаступ, Донеччина, Луганщина, Запоріжжя.

Але справжній фурор "Смерека" здійснив під час деокупації Херсонщини. Він став одним із перших пілотів, хто впровадив у бій американські HARM - швидкісні ракети, які полюють на ворожі радари, а згодом і бомби GBU-62.

На рахунку Івана понад 200 бойових вильотів і понад 20 знищених повітряних цілей: літаки, ракети, ударні дрони.

За це він став повним кавалером ордена "За мужність" - усі три ступені знайшли свого героя.

А тепер - найцікавіше. Попри всю суворість бойового пілота, "Смерека" - людина з величезним серцем і кумедними традиціями.

Його незмінний талісман - плюшевий ведмедик, подарований друзями ще у 2018-му. Сміється, що той йому "підказує" в польоті.

А також перед кожним вильотом жодних голінь і жодних фото. Забобони? А як інакше, коли кожен виліт - це крок у зону ураження ворожої ППО.

До речі, Іван зізнається: у звичайному житті він боїться висоти. Але варто опинитися в кабіні винищувача - страх зникає.

Залишається лише робота. І холодний розум: адже ворожій ракеті байдуже, хто сидить за штурвалом.

А ще у цій історії є зворушливий сімейний момент: його батько, вже пенсіонер, коли почалася повномасштабна війна, також узяв до рук зброю.

Син у небі, батько на землі - справжній бойовий тандем.

Це не просто біографія військового. Це історія людини, яка щодня дивиться смерті в очі, але не втрачає людяності, гумору та віри в те, заради чого вона це робить.

Джерело: Bairak Oleh

Валерій Маркус: письменник, блогер, військовий лідер

У 21 рік він пішов на війну. У 25 написав бестселер. У 28 повернувся на фронт, хоча міг жити спокійним життям.

Його знають як Валерія Маркуса.

Для когось він - письменник і автор книги «Сліди на дорозі».

Для когось - військовий блогер, який одним із перших показав українцям справжню війну без прикрас.

Для когось - сержант легендарної 47-ї бригади «Маґура».

Але перш за все він - людина, яка ніколи не шукала легких шляхів.

У 2014 році, коли багато хто ще не вірив, що війна надовго, молодий хлопець із Хмельниччини добровільно став до лав десантників.

Він воював на Донбасі, бачив смерть, втрачав побратимів і щодня ризикував власним життям.

Саме там народилося його головне переконання:

Свобода ніколи не буває безкоштовною.
Після служби він міг просто повернутися до мирного життя.
Але замість цього вирушив у подорож Європою пішки.
Тисячі кілометрів.
Сам на сам із собою.
Без комфорту.

Без гарантій.

Без готових відповідей.

Пізніше цей шлях ліг в основу книги «Сліди на дорозі», яка стала одним із найуспішніших українських військових бестселерів.

У ній не було пафосу.

Не було красивих легенд.

Лише чесна розповідь про війну, страх, втрати, пошук себе та дорослішання.

Саме тому книга знайшла такий відгук у тисяч українців.

Коли ж у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, Валерій знову не залишився осторонь.

Він повернувся до війська.

Став одним із тих, хто створював нову українську армію - сучасну, професійну, мотивовану.

Саме тоді вся країна побачила його в іншій ролі - не блогера і не письменника, а військового лідера, який власним прикладом веде людей за собою.

Його часто називають символом нового покоління українських воїнів.

Покоління, яке не чекає наказів зверху.

Не шукає виправдань.

Не перекладає відповідальність.

А просто бере її на себе.

Особливо цінним є те, що Маркус ніколи не намагався створити навколо себе культ особистості.

Він багато разів наголошував:

Головні герої війни - не відомі обличчя з інтерв’ю, а тисячі українців, про яких ніхто ніколи не напише книжок.

Сьогодні його поважають навіть ті, хто не завжди погоджується з його поглядами.

Бо повагу викликають не гучні слова.

Повагу викликає послідовність.

Коли людина говорить про відповідальність - і сама бере відповідальність.

Коли говорить про службу - і сама служить.

Коли говорить про Україну - і сама готова за неї боротися.

І, мабуть, саме тому історія Валерія Маркуса залишається важливою для багатьох українців.

Бо вона не лише про війну.

Вона про вибір.

Про характер.

Про готовність йти вперед навіть тоді, коли страшно.

І про покоління українців, яке довело всьому світові: свобода варта того, щоб за неї боротися.

Джерело: Ми Українці

49 життів, обірваних у небі над Луганськом

У ніч на 14 червня 2014 року Україна пережила одну з найтрагічніших подій початку російсько-української війни. Під час заходу на посадку до Луганського аеропорту російські бойовики збили військово-транспортний літак Іл-76 Повітряних Сил України.

На борту перебували 49 людей - 40 десантників 25-ї окремої повітрянодесантної бригади та 9 членів екіпажу. Усі вони загинули.

Того часу за Луганський аеропорт точилися запеклі бої. Українські захисники тримали оборону летовища з квітня 2014 року. Для доставки боєприпасів, спорядження, продуктів та проведення ротацій використовували авіацію. У ніч трагедії до аеропорту прямували три літаки. Перший успішно приземлився. Третій після звістки про катастрофу повернувся до Дніпра. Другий - Іл-76 - був уражений ракетою з переносного зенітно-ракетного комплексу.

Літак спалахнув у небі, впав і вибухнув разом із вантажем, якого чекали оборонці аеропорту.

Минуло багато років, але біль цієї втрати не вщухає. За кожним із 49 імен - життя, мрії, родини, друзі, нездійснені плани. Це не просто сторінка воєнної історії. Це частина нашої національної пам’яті та ціна, яку Україна платить за право бути вільною.

Сьогодні ми згадуємо всіх загиблих.

Серед членів екіпажу Іл-76: Володимир Буркавцов, Олександр Бєлий, Михайло Д’яков, Олександр Ковалик, Олександр Козолій, Віктор Ментус, Олег Павленко, Ігор Скочков, Сергій Телегін.

Серед десантників: Костянтин Авдєєв, Олександр Авраменко, Валерій Алтунін, Віталій Бондаренко, Ілля Гайдук, Анатолій Горда, Валерій Грабовий, Андрій Дмитренко, Сергій Добропас, Станіслав Дубяга, Денис Каменєв, Владислав Кива, Юрій Ковальчук, Олег Коренченко, Павло Коснар, Олександр Котов, Антон Кузнецов, Руслан Кулібаба, Сергій Кучерявий, Павло Левчук, Сергій Лісной, Тарас Малишенко, Сергій Манулов, Сергій Мірошниченко, Сергій Москаленко, Павло Ніконов, Євген Рєзніков, Антон Самохін, Артем Санжаровець, Артем Скалозуб, Сергій Шостак, Андрій Шульга, Сергій Шумаков, Сергій Кривошеєв, Ростислав Проньков, Віталій Бабан, Ігор Токаренко, Віталій Бахур, Сергій Гончаренко, Олег Ліфінцев.

Їх було 49.

Сьогодні ми схиляємо голови перед їхньою пам’яттю. Пам’ятаємо кожне ім’я. Пам’ятаємо їхню жертовність. Пам’ятаємо злочин, який забрав їхні життя.

Вічна пам’ять українським воїнам.

У Києві - нова почесна нагорода для Захисників

У столиці запровадили звання «Почесний Захисник/Захисниця міста Києва» - визнання особливих заслуг Захисників і Захисниць столиці, які виборювали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації.

Це звання є довічним. Його присвоюватимуть рішенням Київської міської ради - за мужність і самовіддані дії, виявлені в захисті Києва, хоробрість, доблесть і честь.

Йому було лише 25. Віталій Скакун

Йому було лише 25.

У нього не було генеральських погонів.

Не було великої посади.

Не було часу увійти в підручники історії.

Але вранці 24 лютого 2022 року матрос Віталій Скакун зробив те, що назавжди змінило хід перших годин великої війни.

Він підірвав міст разом із собою, щоб зупинити наступ російської колони з окупованого Криму.

І став одним із перших Героїв України у повномасштабній війні.

Його позивний був «Батон».

Звичайний хлопець із Бережан на Тернопільщині.

Не публічна людина.

Не професійний військовий із дитинства.

Не людина гучних слів.

Після навчання Віталій працював у Польщі зварювальником.

Міг залишитися там.

Будувати спокійне життя.

Працювати, заробляти, планувати майбутнє.

Але повернувся в Україну.

Бо, як казав рідним, хотів жити саме тут.

Хотів працювати для своєї країни.

Коли Росія почала стягувати війська до кордонів, його підрозділ уже розумів: вторгнення можливе будь-якої миті.

У ніч перед великою війною Віталій востаннє говорив із мамою.

Вона телефонувала йому з Італії.

Хотіла заспокоїти.

Казала, що Захід допоможе Україні.

А він відповів дуже тихо й дуже твердо:

«Мамо, зараз нам ніхто не допоможе. Маємо відбиватися самі».

За кілька годин почалося вторгнення.

Підрозділ саперів отримав наказ замінувати Генічеський автомобільний міст — стратегічний шлях, яким російська техніка рухалася з Криму.

Віталій та його побратим заклали вибухівку.

Підготували все до дистанційного підриву.

Відійшли на безпечну відстань.

Пролунав наказ:

«Міст підірвати».

Але система не спрацювала.

Колона російської техніки вже була зовсім близько.

Часу майже не залишалося.

Тоді Віталій ухвалив рішення, яке неможливо прорахувати чи пояснити логікою мирного життя.

Він сказав побратиму:

«Саня, відходь. Я все зроблю».

Узяв підривну машинку —

і побіг назад до мосту.

Побратими згадували:

перед тим як зникнути в диму й металі, він ще встиг обернутися і посміхнутися.

За кілька секунд пролунав вибух.

Міст було знищено.

Разом із ним загинув і Віталій Скакун.

Цей підрив не зупинив війну.

Але затримав просування російських військ і дав українським силам дорогоцінний час для оборони.

Іноді історія тримається саме на таких хвилинах.

І на таких людях.

Віталій Скакун став першим Героєм України від початку повномасштабного вторгнення.

І єдиним, у чиєму указі було написано не просто «за мужність і героїзм», а:

«за визначну особисту мужність і героїзм».

Йому було лише 25.

Вік, у якому люди зазвичай тільки починають будувати своє життя.

А він віддав своє —

щоб вистояла країна.

І поки стоїть Україна —

житиме і пам’ять про хлопця з позивним «Батон», який у перші години великої війни зробив більше, ніж від нього міг вимагати будь-який наказ.

Вишиванка як особистий оберіг, як знак родинної тяглості, як культурний код

17 травня в Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди відбулася літературно-музична зустріч, присвячена Всесвітньому дню вишиванки -події, що в українському культурному просторі давно набула значення маркера ідентичності та спільної пам’яті.

Вишиванка постає тут як багатошаровий символ: як особистий оберіг, як знак родинної тяглості, як культурний код, що формує відчуття спільності попри географічні відстані. Саме ця ідея об’єднала учасників і гостей зустрічі.

У програмі прозвучали відомі народні та авторські пісні - «Два кольори», «Мамина сорочка», «Вишиванка», «Дорогі ви мої, українці» та інші. У виконанні Ігоря Якубовського та «Вокальної студії на Освіти» вони набули особливої емоційної глибини, актуалізуючи зміст, у якому переплітаються пам’ять, любов і відповідальність.

Літературна основа цих творів демонструє тяглість української поетичної традиції: від класиків - Миколи Сома, Петра Перебийноса, Дмитра Павличка - до сучасних авторів, зокрема Наталії Май та Ольги Ходацької. Частина текстів, що стала пісенною класикою, з часом втратила авторське означення, але зберегла головне - живу присутність у культурній пам’яті.

Зміст пісень окреслив широкий спектр тем, у яких вишиванка виступає як метафора життєвого шляху, материнського благословення, любові та вірності, жіночої ніжності, а також як образ України - її краси, сили та внутрішньої стійкості. Окремо звучала й тема сучасних випробувань, які українське суспільство переживає сьогодні, і які не можуть бути вилучені з культурного наративу.

До зустрічі долучилися музикантка та виконавиця Тамара Кармазіна (Тамара Тома), а також поети Олексій Олейніков та Ігор Рубцов. Їхня участь посилила багатоголосся події, створивши цілісне художнє поле, у якому слово і музика взаємно доповнювали одне одного.

Такі зустрічі формують простір культурної стійкості - там, де традиція не є музейним артефактом, а продовжує жити в сучасному звучанні, зберігаючи свою силу і актуальність.

Повернення до себе крізь війну: у Бібліотеці Сковороди відбулася зустріч із Максимом Бутченком

14 травня в Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорій Сковорода відбулася зустріч із Максимом Бутченком - журналістом, публіцистом і автором гостросюжетної історичної прози, чиї книжки осмислюють сучасну війну, людську стійкість та досвід життя на зламі епох.

Центральною темою розмови стала презентація нового роману «Повернення», написаного у жанрі містичного реалізму. Події книги розгортаються в перші місяці битви за Маріуполь у 2022 році - в час, коли українці щодня виборювали право на життя, свободу та власну державу.

Головний герой роману - маріуполець, батько й чоловік, який після трагічних подій починає прокидатися в тілах інших людей у різних країнах світу. Попри зміну обставин, незмінним залишається головне - прагнення знайти родину й повернутися до своїх. Саме через цю історію автор говорить про внутрішню силу людини, пам’ять, втрату та духовну незламність українців у час війни.

Під час зустрічі Максим Бутченко зізнався, що роман став для нього способом внутрішнього зцілення та осмислення пережитого. Родом із Луганщини, письменник поділився болючими роздумами про тимчасово окуповані території, про людей, які залишаються в атмосфері страху, ізоляції та невизначеності. Ця частина розмови надала зустрічі особливої щирості й глибини.

Окрему увагу автор приділив власному життєвому шляху - шахтарському минулому, роботі журналістом у провідних українських виданнях та літературній діяльності. Гості дізналися про історію створення його книжок «Художник війни», «Три години без війни», «Куркуль», «1918. Місто надій», «Червоний квадрат» та «Острів ГУР. Таємниці. Операції. Війна». П’ять із цих видань відтепер доступні читачам бібліотеки.

Зустріч пройшла у форматі відкритого діалогу. Учасники активно ставили запитання про творчість, журналістику, роботу над романами та особистий досвід автора. Розмова вийшла емоційною, чесною й напрочуд живою - саме такою, якою сьогодні є українська література воєнного часу: глибоко людяною, сильною та відповідальною перед пам’яттю.

Вишиванка як символ стійкості та єдності

У травні в Україні традиційно відзначають Всесвітній день вишиванки - подію, яка вже давно стала більше, ніж культурною ініціативою. У час повномасштабної війни українська вишиванка набула особливого значення: вона стала знаком внутрішньої сили, історичної пам’яті та незламності народу.

До 20-річчя Всесвітнього дня вишиванки Національний Фестиваль Код Нації оголосив Всеукраїнський фотоконкурс, присвячений українській традиції вишивки та її сучасному звучанню. Серед номінацій - «Вишиванка поколінь», «Вишиванка і Україна», «Вишиванка та вуличний стиль», «Вишиванка світу» та інші тематичні напрями, що демонструють живий зв’язок між культурною спадщиною та сьогоденням.

Сьогодні українська вишиванка об’єднує людей різного віку, професій і регіонів. Вона є знаком підтримки України у світі, частиною культурного спротиву та способом збереження національної ідентичності навіть у найскладніші часи.

Важливо й те, що прибуток від проведення конкурсу організатори спрямують на потреби Збройних Сил України, поєднуючи культурну ініціативу з реальною підтримкою країни.

Детальніше про конкурс: Сайт проєкту

Історія без грифа «таємно»: розмова про Биківню

29 квітня в Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди відбулася чергова просвітницька лекція в межах проєкту «Історична грамотність» - розмова, яка вимагає внутрішньої тиші й чесності перед минулим. Темою зустрічі стали Биківнянські могили - місце, де історія десятиліттями була прихована під шаром замовчування і свідомих викривлень.

Спікеркою виступила Олена Полідович, керівниця науково-дослідного відділу Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили». Її розповідь окреслила складний і болісний шлях повернення історичної правди - від перших обережних згадок до науково підтверджених фактів.

Лекція розпочалася з контексту десталінізації та доповіді Микита Хрущов «Про культ особи та його наслідки», виголошеної на XX з’їзд КПРС. Саме вона започаткувала період «відлиги» та реабілітації репресованих, водночас залишивши суспільство в межах тієї ж репресивної системи, лише з іншими акцентами.

У цьому суперечливому історичному середовищі формувалося покоління шістдесятників - Лесь Танюк, Алла Горська, Василь Симоненко. У 1962 році саме вони одними з перших відвідали Биківнянський ліс і зафіксували ознаки масових поховань - територію з людськими рештками, які виходили на поверхню. Їхні спроби привернути увагу до трагедії наштовхнулися на жорстке придушення: переслідування, передчасні смерті, знищення свідчень. Водночас щоденники Танюка зберегли важливі документальні підтвердження.

Окрему увагу було приділено подіям кінця 1980-х років, коли тема Биківні повернулася в публічний простір. Громадськість вимагала розслідування та гідного вшанування жертв. Попри спроби влади зберегти радянську версію подій, зокрема через встановлення пам’ятника з фальсифікованим написом про «жертв німецько-фашистських загарбників», незалежні журналісти й дослідники вже тоді наводили переконливі докази протилежного.

Подальші слідчі дії, архівні відкриття та ексгумаційні роботи підтвердили: у 1937–1941 роках у Биківні здійснювалися масові розстріли жертв політичних репресій. Знайдені особисті речі та документи дали змогу частково відновити імена й долі загиблих - тих, кого десятиліттями намагалися позбавити не лише життя, а й пам’яті.

Поступове відновлення історичної справедливості знайшло відображення і в меморіалізації простору: від перших пам’ятних знаків у 1990-х роках до створення у 2012 році Міжнародного меморіалу жертв тоталітаризму.

Сьогодні дослідження тривають. І кожне встановлене ім’я - це крок до повернення людської гідності тим, кого намагалися стерти з історії.

Ця лекція стала ще одним нагадуванням: історична пам’ять - це здатність суспільства протистояти маніпуляціям, розпізнавати небезпеки і не допустити повторення трагедій.

Марафон «Крок» по всій Україні

Сьомий Всеукраїнський марафон «Крок» відбудеться в рамках Нацфестивалю «Код Нації» з 26 березня по 5 травня 2026. Подія присвячена Міжнародному дню спорту і збору благодійних внесків для ЗСУ.

Етапи:

• до 30 квітня - подача заявок
• до 3 травня - реєстрація результатів
• 5 травня - оголошення переможців

Особливості:

• Безкоштовні дистанції: Марафон 42 195 м та Веломарафон 100 000 м
• Подолав дистанцію - стаєш переможцем

Реєстрація та деталі: krok.kod-natsii.com

Долучайся до спорту та підтримки українських захисників!

Слово, що тримає країну: зустріч із Євгеном Положієм у Бібліотеці Сковороди

2 квітня Центральна бібліотека Солом'янки імені Григорія Сковороди стала простором чесної і глибокої розмови про війну, вибір і людяність. Учні 10 класу школи №166 мали нагоду поспілкуватися з українським письменником і сценаристом Євгеном Положієм - автором, який фіксує досвід війни не з відстані, а зсередини.

У центрі зустрічі - роман «Мрія», створений на основі реальних подій перших тижнів повномасштабного вторгнення. Це не вигадана історія, а художнє осмислення пережитого - історій людей, які опинилися в епіцентрі руйнування звичного світу. Автор говорив про прототипів героїв, про тексти, написані «по гарячих слідах», і про відповідальність слова в час, коли кожне свідчення має значення.

Роман розгортає перед читачем драму родини, що опинилася в охопленому війною Гостомелі. Подружжя Ден і Діна, змушені рятувати життя та зберігати гідність, проходять шлях крізь страх, втрати і моральні вибори. Символічно, що назва книги перегукується з долею легендарного літака Ан-225 «Мрія» - знищеного, але не зламаного як образу національної сили та ідентичності.

Розмова вийшла далеко за межі літератури. Говорили про відповідальність перед родиною, про досвід евакуації, про рідне місто автора - Суми, яке щодня зазнає обстрілів. Про вибір - залишатися людиною навіть тоді, коли обставини штовхають до протилежного. І про те, що молодь сьогодні не приймає фальші - вона вимагає правди, якою б складною вона не була.

Повітряна тривога змусила учасників спуститися в укриття, але не зупинила діалог. Навпаки - саме там, у безпосередній близькості до реальності війни, розмова набула ще більшої щирості. Це був не просто захід - це була жива комунікація поколінь, у якій формується свідомість, відповідальність і внутрішня стійкість.

Такі зустрічі - це інвестиція в громадян, які здатні розуміти, співпереживати і діяти. І саме через слово, правду і досвід ми формуємо країну, що вистоїть.

Пам’ятаємо. Осмислюємо. Не дозволяємо повторити

23 березня в Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди відбулася просвітницька зустріч «Антипольська операція НКВС 1937–1938 років на Київщині». Її провів вчений секретар Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» Валерій Філімоніхін - дослідник, який працює з темою політичних репресій на рівні фактів, архівів і людських доль.

Учасники зустрічі занурилися в одну з найтрагічніших сторінок ХХ століття - період Великий терор. Йшлося про так звану «польську операцію», розгорнуту відповідно до Наказ НКВС № 00485, який започаткував масові репресії проти людей, звинувачених у причетності до вигаданої «Польської організації військової».

Цифри, озвучені під час лекції, вражають своєю масштабністю: щонайменше 139 тисяч репресованих, понад 111 тисяч - розстріляні. Це була найбільша хвиля масових убивств у СРСР, спрямована проти людей за національною ознакою. За цими цифрами - тисячі зламаних біографій, знищених родин, викреслених із життя історій.

Окремий акцент було зроблено на історичних передумовах: ще в ХІХ столітті Російська імперія послідовно нищила польську ідентичність - через заборони мови, тиск на освіту, переслідування за національну свідомість. Водночас частина польської громади на українських землях інтегрувалася в українське середовище, підтримувала культуру і мову - і саме ці люди нерідко ставали мішенню для репресій.

Трагедія 1930-х років посилилася ще й після поразки більшовиків у Радянсько-польська війна: радянська влада закріпила за поляками образ «небезпечного елементу». Це політичне тавро коштувало життя тисячам.

Окрему увагу приділили Наказ НКВС № 00606, який значно спростив процедуру винесення вироків через «особливі трійки». Фактично це означало ще швидші рішення і ще масовіші розстріли - без права на захист і справедливий суд.

Особливо щемливою стала розмова про Биківнянський ліс - місце масових поховань жертв політичних репресій. Для багатьох присутніх це було не просто історичне знання, а глибокий особистий досвід переосмислення зв’язку минулого з сьогоденням.

Сьогодні, коли інформаційні маніпуляції з боку держави-агресора намагаються перекроїти історію, такі зустрічі стають інструментом опору. Вони формують критичне мислення, повертають голос тим, кого намагалися змусити мовчати, і зміцнюють нашу здатність протистояти викривленням правди.

Ми - сильні, бо пам’ятаємо.

Ми - сильні, бо говоримо про складне відкрито.

Ми - сильні, бо вчимося з історії.

Як говорити коректно: словник фізичної безбар'єрності

 

Любов, що народжує Героїв

15 лютого у Центральній районній бібліотеці імені Григорія Сковороди відбулася особлива зустріч пам’яті Небесної Сотні - «Любов породжує Героїв». Це була не просто подія. Це була розмова про сенси, про джерела мужності й про ту внутрішню силу, яка змінює хід історії.

Наш гість - священник УГКЦ Іван Вихор - поєднав богословське осмислення подій Революції Гідності з історичними свідченнями та філософськими роздумами. Через Євангеліє, через слово Христа й мудрість мислителів різних епох він допоміг побачити: подвиг Небесної Сотні - це насамперед прояв діяльної любові.

«Бо де скарб твій, там буде й серце твоє» (Мт. 6:21).

Для учасників Майдану скарбом були свобода, гідність, правда. Саме тому вони стали на захист цих цінностей - хто на барикадах, хто в медичних пунктах, хто біля польових кухонь. Кожен служив іншому. Так народжувалася сила, що й сьогодні тримає Україну.

Ми говорили про любов, яка сильніша за страх. Про любов, що не замикається в самозбереженні, а виходить назовні - у вчинок, у жертву, у відповідальність. Саме така любов робить людину по-справжньому гідною. Саме така любов продовжується у вічності.

Пісні Майдану, виконані Ігорем Якубовським та учасниками «Вокальної студії на Освіти», стали живим свідченням незламності духу. У залі співали всі. І в цій спільності відчувалося головне: пам’ять — жива, вона діє, вона формує нас сьогоднішніх.

Небесна Сотня - не лише сторінка історії. Це моральний орієнтир. Це нагадування, що свобода потребує відповідальних людей, а любов - нашого щоденного плекання.

Плекаймо любов. Саме вона народжує Героїв.

Биківня і Соборність: пам’ять як умова єдності

22 січня, у День Соборності України, в Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди відбулася просвітницька зустріч «Биківня – територія пам’яті» — перша подія з циклу, запланованого у партнерстві з Меморіальним заповідником «Биківнянські могили». Її символічність була глибшою, ніж може здатися на перший погляд: говорити про масові репресії в день національної єдності — означає чесно дивитися в корінь нашої історії.

Спікером зустрічі став Микола Бривко, начальник відділу науково-освітньої, організаційної та пам’яткоохоронної роботи меморіалу, дослідник масових розстрілів 1937–1941 років у Биківнянському лісі. Його лекція переконливо довела: Биківня і Соборність — не протилежності, а частини одного історичного процесу. Українська єдність формувалася не лише через акти державотворення, а й через спільний досвід втрат, спротиву й замовчуваного болю.

Більшовицький режим від самого початку існування виявив свою антигуманну сутність. В Україні терор розпочався вже у січні 1918 року з приходом загонів Муравйова, а у вересні того ж року був узаконений Декретом «Про червоний терор». Надалі радянська влада системно вибудовувала каральний механізм: масові арешти української інтелігенції, «ліквідація куркульства як класу», Голодомор 1932–1933 років, переслідування «контрреволюціонерів», «Великий терор», репресії проти національних меншин. Це була не сукупність окремих злочинів, а цілеспрямована політика знищення.

Центром розмови стала так звана «Спецділянка НКВС УРСР» площею 5,3 гектара — місце таємних поховань жертв політичних репресій. За різними оцінками, у Биківні було вбито від 20 до 100 тисяч людей. Митці, священники, управлінці, селяни, робітники, представники національних меншин — людей знищували не лише за переконання, а й «для виконання плану». Однією з найцинічніших практик радянської системи були так звані «норми розстрілу», які обчислювалися десятками тисяч. Саме тому правда про Биківню десятиліттями перебувала під грифом «таємно».

Відкриття цієї правди було тривалим і болісним. Уперше про жертв НКВС заговорили в пресі 1941 року. У 1960-х роках тему Биківні в Україні почали порушувати Лесь Танюк, Алла Горська, Василь Симоненко — люди, чиї власні долі стали символами боротьби за пам’ять, гідність і право на історичну правду.

Щиро дякуємо адміністрації Меморіального заповідника за подарований інформаційний буклет «Биківня. Від території смерті до місця пам’яті» — стислий, точний і важливий інструмент історичної просвіти.

Ми переконані: знання історії — це найкраще щеплення від наївності, маніпуляцій і повторення злочинів минулого. Саме тому упродовж 2026 року Бібліотеки Солом’янки реалізовуватимуть серію подій у межах проєкту «Історична грамотність» — як інвестицію в свідому, відповідальну і соборну Україну.