22 липня минуло сім років з часу звільнення Сєвєродонецька від терористів ЛНР.
Ця подія для багатьох жителів міста стала справжнім історичним і знаковим моментом. Український народ висловив свою незгоду і наполіг на продовженні руху до імплементації загальнолюдських цінностей. Кремлівські маріонетки злякалися, деякі з них почали тікати, а інші активно підтримали терористичну агресію, що виникла з боку Московії в момент цих важких історичних випробувань для України.
Одна із мешканок Сєвєродонецька Тетяна Белянская пригадує про події тих часів. Під час окупації вона знаходилась у місті, виходила на роботу в свою кав'ярню «АртИшок» – не знімала прапор України з кав'ярні і пригадує прикмету.
«У мене тут висів білборд – на одній стороні був Мозговий – його обличчя, а на іншій стороні – прапор «ЛНР». Клеїли дуже швидко, мабуть, вночі. Дивлюся, їдучи на роботу, одна смужка від прапора відпала. Я кажу дівчатам – напевно, коли повністю відпаде – нас звільнять. Через деякий час друга смужка відпала. Я йду 21 липня на роботу, був дощ, дивлюся – останній клаптик вже валяється в траві. Я кажу – все, нас точно будуть звільняти».
Тоді ж у мережі з'явилося відео, як з Рубіжного йде танк в бік міста, але було не ясно – чи то в Лисичанськ, чи то в Сєвєродонецьк. Радість була неймовірна після відео. «Я не знаю, що я відчула, якийсь божевільний стан. Я вийшла на вулицю – там перші машини, їдуть бобіки, автобуси, всі брудні, в пилюці, прапори висять українські. Я почала кричати, махати, плакати», – зазначає Тетяна, вона і дотепер плаче, згадуючи ці події. «Ми йшли пішки, кому могли – повідомляли дорогою. Вже стояли вояки, їм вручали хліб-сіль. Вони стояли замучені та розгублені. Але у них не було розслабленості, вони стояли в бойовій стійці намагаючись швидше виїхати. Весь мітинг зайняв близько 15 хвилин. Я пам'ятаю – бабусі-дідусі прибігли, хто сигарети пропонував бійцям, хто гроші, хто шоколадку. Вони відмовлялися», – каже Тетяна.
Заступник губернатора Ольга Лішік розповіла, що весь час, поки місто було окупованим, не їхала звідти. «Я так виходила сама на проспект, дивлюся – і нікого немає. Взагалі нікого, порожньо. Люди масово виїжджали із міста, – 500 чоловік, а то й по тисячу в день. Їхали до Москви у Краснодар, до родичів і поверталися, коли вже було все спокійно. Тобто вони цього не бачили», – зазначила Лішік. Життя в окупації у неї викликало три почуття: страх, невідомість і відчуття віртуальної реальності, як у комп'ютерній грі. «Я думала, що ніколи більше не одягну вишиванку, тому що мене просто вб'ють за це. Коли відбулося звільнення – люди почали по-справжньому усвідомлено сприймати свою символіку, дорожити нею».
На її думку, при звільненні спрацювала і тактика переговорів, і силова тактика.
«Коли Сєвєродонецьк звільнили, мені подзвонили і сказали – пішли, зараз будуть вивішувати Український прапор на будівлю місцевого ДК. Ми зібралися, у мами День народження якраз, я кажу – «Мамо, підемо подивимось, як будуть вішати наш прапор».
За її словами, це було вже після обіду 22 липня.
«…З шостої ранку були дуже сильні бої і вибухи. За Чистим озером вибухало все, скло тремтіло на вікнах, і десь о 13.00 все припинилося. Гриміло десь по околицях, але сказали, що вже все закінчилось. Як прикмета війни – рація «Зело». Напевно, у всіх вона стояла. Кожен перемовлявся і всі слухали цих сепаратистів, щоб розуміти хоча б – що у них на думці. Спочатку була тиша повна потім вони почали говорити «Не може бути», почуття розчарування у них, істерика, паніка і потім тиша. Всі зрозуміли, що це не просто так».
Із 22 вересня місто стало тимчасовим адміністративним центром Луганської області.
Уперше урочисто День звільнення Маріуполя від проросійських терористів було відзначено на державному рівні 13 червня 2016 року, на другу річницю звільнення міста.
