28 жовтня 1944 року: звільнення України від фашистів

28 жовтня 1944 року - звільнення України від фашистів.

Свято, яке відзначається в Україні щорічно 28 жовтня, в день остаточного вигнання військ нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової війни за межі сучасної території України.

Свято встановлене відповідно до Указу Президента України Віктора Ющенка від 20 жовтня 2009 року з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності Українського народу у Другій світовій війні.

Урочистості приурочено до річниці повного витіснення угорських та німецьких військ із найзахіднішого регіону теперішньої України — Закарпаття, яке відбулося 28 жовтня 1944 року в результаті здійснення радянськими з'єднаннями Четвертого та Першого Українських фронтів Східно-Карпатської наступальної операції.

Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 - лютий 1943), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР.

Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 року.

Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня - 23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків.

Розвиваючи успіх, радянські війська у вересні 1943 року вийшли до Дніпра. У вересні-жовтні 1943 року розгорнулася героїчна битва за Дніпро, на якому німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони ("Східний вал"). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення Києва від окупантів. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав будь-якою ціною звільнити Київ до "Великого Жовтня".

Ціною величезних людських втрат радянські війська звільнили місто 6 листопада 1943 року. За визволення столиці України понад 1000 солдат і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

У 1944 році радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України:

• Житомирсько-Бердичівська операція (грудень 1943 - січень 1944 рр.)
• Корсунь-Шевченківська операція (січень-лютий 1944 рр.)
• Рівненсько-Луцька операція (січень-лютий 1944 рр.)
• Криворізька операція (січень-лютий 1944 рр.)
• Наступ на півдні. Визволення Одеси, Миколаєва (березень-квітень 1944 рр.)
• Визволення Криму (квітень-травень 1944 рр.)
• Львівсько-Сандомирська операція (липень-серпень 1944 рр.)
• 27 липня 1944 р. звільнено Львів
• Східно-Карпатська операція (вересень-жовтень 1944 рр.)
• Наступ радянських військ (1943-1944 рр.)

28 жовтня 1944 року територія України була остаточно визволена від загарбників.

У ході визвольних операцій 1944 року на Україні загинуло понад 3,5 млн. воїнів! Неоціненну допомогу воїнам надавали радянські партизани і підпільники, місцеве населення, працівники тилу. Активні дії проти німецьких окупантів вели загони УПА. Коли ж лінія фронту наблизилась до районів дислокування частин УПА, командування віддало наказ не втручатись у бойові дії і вживати заходів для збереження і зміцнення своїх сил.

• 8 травня 1945 року німецько-радянська війна завершилася капітуляцією Німеччини.
• 2 вересня 1945 pоку капітуляцією Японії завершилася Друга світова війна.

Вклад України в перемогу над Німеччиною та її союзниками був величезний.

Українці в роки Другої світової війни билися проти гітлерівської Німеччини і її союзників у складі Радянської армії, антинацистського руху Опору (на території України і окупованих країн Європи), у складі американської, канадської армій, австралійських частин.

У збройній боротьбі проти ворога брало участь понад 6 млн. українців. Кожен третій із них загинув на фронті, кожен другий із тих, що залишилися в живих, став інвалідом.

Серед військового керівництва СРСР було немало українців. Найбільш відомі із них - А.Єременко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, І.Черняховський, П.Рибалко, К.Москаленко та інші. З 15 фронтів, які діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювалися маршалами і генералами - українцями за походженням.

Великий внесок у перемогу зробили працівники тилу, вчені, медики, діячі літератури і мистецтва.

Людські втрати України у війні склали понад 10 млн. військових і цивільних осіб.

Матеріальні втрати України досягли 1,5 трильйонів крб. Було зруйновано: 714 міст і містечок, 28 тис. сіл, 16 150 промислових підприємств, 18 тис, медичних закладів, 33 тис. закладів освіти...

Зазнавши в роки Другої світової війни величезних людських і матеріальних втрат, Україна зробила неоціненний внесок у перемогу над фашистською Німеччиною і її союзниками.

Бій за гору Комарницька та гору Ключ

28 жовтня 1914 року Українські січові стрільці здобули перемогу над російською армією в бою на горі Ключ під містом Сколе.

Гора Ключ у жовтні 1914 року стала місцем де точилися криваві бої між Українськими Січовими Стрільцями та московським військом. Дивізія Січових стрільців вела стрімкий наступ до підніжжя Українських Карпат, а метою москалів було намагання швидко оточити та знищити 55-у австро-угорську дивізію у складі якої воювали відділи українських січових стрільців.

Через відсутність достатніх сил для успішної оборони, командування дивізії вирішило, що найкраще в даній ситуації буде відступити, стабілізувавши фронт по лінії Бескидів. А також важливим завданням було відновлення контролю над горою Комарницькою та горою Ключ, що не давало шансу повного оточення з боку російської армії. Здобуття гори Ключ було доручено стрілецькій сотні Володимира Сроковського.

Січові Стрільці розпочали наступ 28 жовтня. Після посиленого обстрілу ворожих позицій стрілецькі загони пішли в атаку. Московські війська від розгубленості розділилися на дві частини, одна із яких відступала, а інша, полишивши окопи і виставивши вперед багнети, пішла стрільцям на зустріч. Учасник того бою так описував перебіг подій: «Стрільців щораз меншає. Одні поранені, інші вбиті. Нарешті головний приступ. Усі вцілілі швидко біжать уперед. Москалі подалися назад… одначе не всі це роблять. Багато москалів вискочило з окопів та наставило багнети проти нас; але стрільці в одну мить [прикладами гвинтівок] потрощили їм голови… Земля, червона від крові, густо вкрилася московськими трупами. Нарешті ми взяли московські окопи».

Результатом бою 28 жовтня було взяття стратегічно важливих висот. При цьому тринадцять стрільців загинули, а чотирнадцять отримали поранення, серед яких і командант сотні Володимир Сроковський. Через рік, навесні 1915-го року він помер від отриманих важких ран. Варто зауважити, що під час бою за Ключ частина стрільців була озброєна однозарядними гвинтівками системи Верндля, знятими з озброєння австрійської армії ще в 1888 році. Лише за кілька тижнів до цього, в середині жовтня 1914 року, січове стрілецтво по суті отримало своє перше бойове хрещення.

Джерело:

• https://cutt.ly/4RmPucB
• https://bandera.lviv.ua/peremoha-sichovyh-strilciv-na.../

Інформація щодо надання послуг внутрішньо переміщеним особам з Автономної Республіки Крим та м. Севастополя в жовтні 2021 року

Кількість запланованих та проведених публічних заходів, що стосуються тематики тимчасово окупованого Криму - 9:

• Заняття жіночого клубу «Лада», членами якого є ВПО (бібліотека №13) - 2 заняття
• Засідання краєзнавчого клубу «Моя Україна», членами якого є ВПО (бібліотека №13)
• Інформування «Про громадські організації» (БСЧ імені О.Гончара)
• Інформаційний перегляд «Для ВПО: інформація» (БСЧ імені О.Гончара)
• Тематична викладка «Крим: культура» (бібліотека імені О.Новікова-Прибоя)
• Музичні п’ятихвилинки «Кримська музика» (БСЧ імені О.Гончара)
• «Амет-Хан Султан» - інформаційна довідка про національного героя кримськотатарського народу, льотчика-випробувача, учасника кримськотатарського національного руху, двічі Героя Радянського Союзу Амет-хан Султана (БСЧ імені О.Гончара)
• Літературна дегустація «Смачні страви: кухня Криму» (БСЧ імені О.Гончара)

Життєва доля полковника армії УНР Петра Болбочана

Коротка інформація про життєву долю полковника армії УНР Петра Болбочана

5 жовтня 1883 року у селі Ярівка на Чернівеччині народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР. Його батько був священиком. Навчався спочатку у духовній семінарії, а потім закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами.

Коли розпочалася Українська революція 1917-1921 років, займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами.

У 1918-му сформував Республіканський курінь, який потім був реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. Це було одне із найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР. «Запорожці» Петра Болбочана відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної України. Вони блискуче провели Кримську операцію у квітні 1918-го. Він користувався величезним авторитетом серед своїх бійців, а більшовики обіцяли за його голову винагороду 50 тисяч золотих рублів.

Петро Болбочан стояв на чітких державницьких позиціях, і мріяв про сильну боєздатну армію. В одному із військових наказів наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».

«В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні».

З грудня 1918-го був командувачем Лівобережної групи Армії УНР, але після відступу з Лівобережжя його було знято з командування Запорозьким корпусом. Потім декілька днів провів під арештом, а згодом кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Із гострою критикою виступав проти політики уряду та його міністрів.

9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом, після чого його заарештували і засудили до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот, а саме усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру.

Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування його все ж розстріляли 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині. Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту.

У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.

Джерело: Український інститут національної пам’яті

Інформація щодо надання послуг внутрішньо переміщеним особам з Автономної Республіки Крим та м. Севастополя у вересні 2021 року

Кількість запланованих та проведених публічних заходів, що стосуються тематики тимчасово окупованого Криму - 9. З них:

• Засідання жіночого клубу "Лада", членами якого є ВПО - 2 заняття (бібліотека №13)
• Засідання краєзнавчого клубу «Моя Україна», членами якого є ВПО - 1 заняття (бібліотека №13)
• Інформаційне керівництво «Не втрачати надії» - 1 (БСЧ імені О.Гончара)
• «ВПО: інформація». Куточок інформації - 1 (БСЧ імені О.Гончара)
• Інформування «Звернення про надання допомоги у безкоштовному тимчасовому поселенні громадян, які приїхали з АРК, міста Севастополь, Донецької та Луганської областей» - 1 (ЦРБ імені Ф.Достоєвського)
• Інформування «Інформація для громадян, які приїхали з Автономної Республіки Крим, міста Севастополь, Донецької та Луганської області» - 1 (ЦРБ імені Ф.Достоєвського)
• Віртуальна екскурсія «Мандруємо Україною. Замки та фортеці України» - 1 (бібліотека імені Є.Гуцала)
• Презентація сучасного дитячого плакату для учнів початкових класів Всеукраїнського конкурсу плакатів «Я - Україна!» - 1 (БСЧ імені М.Лермонтова)

 

Хотинській битві, одній із найбільших битв XVII століття, 400 років

Хотинська битва стала однією з найбільших битв XVII століття. 28 вересня вiдбулась вирiшальна битва цієї вiйни. З боку Турецької Порти відбувались постійні загрози Речі Посполитій, і усій Європі. Спроба поляків допомогти Молдові у боротьбі з османами закінчилась крахом.

У боях пiд Цецорою 8 – 11 вересня 1620 року польське військо зазнало поразки. Багато жовнiрiв i козакiв загинуло, серед яких Михайло Хмельницький, коронний гетьман Жолкевський. Богдан Хмельницький, польний гетьман Станiслав Конецпольський, магнати Микола Потоцький, Ян Тишкевич та інші потрапили в полон.

Рiч Посполита, втративши вiйсько, опинилась безборонною перед потужним противником. Татарськi орди розпорошившись по Подiллю i Галичинi, дiйшли до Львова i Перемишля, грабуючи населення та руйнуючи мiста i села. На захист України піднялась Запорозька Сiч. Частина запорожцiв рушила на Подiлля, дiйшла до кордонiв Молдавiї, завдала низку поразок невеликим татарським загонам i захопила Бiлгород. Ще частина козакiв вирушили у похiд на Кримське узбережжя й зруйнували 15 татарських мiстечок. Своїми дiями запорожцi змушували татар покидати українські землі.

Тим часом турецький султан Осман II, мобiлiзувавши свої вiйська, вирушив у квiтнi на Рiч Посполиту. Запорозька Сiч у відповідь турецькому султану активувала воєннi дiї на морi. На початку червня козацька флотилiя знаходилась навпроти гирла Днiстра. Козаки, обійшовши турецький флот, спалили мiстечко Ахiоль, а потiм на 16-ти чайках подались до Стамбула, завдавши чимало клопоту Османам.

У червні на козацькій раді, яка розглядала питання про участь запорожцiв у вiйнi, козацька старшина вирішила припинили міжусобні суперечки i заради майбутнього подати у важку годину Польщі руку допомоги.

Після важких нерівних боїв козаків з татарами козацька рада знову обирає гетьманом Петра Сагайдачного, який протягом тижня, вiдбиваючись вiд татар, вчасно привiв козакiв до польського табору. Першого вересня союзники з’єднались, а наступного дня пiд Хотин зi своєю армiєю пiдiйшов i турецький султан.

Сили противникiв були дуже нерiвними. За різними даними, Турецька армiя налiчувала від двохсот до п'ятисот тисяч осiб, а чисельнiсть польської і української армiй не перевищувала 75 тисяч вояків. Із них 35 тисяч становила польська армія, а 40 тисяч українська. На озброєннi у козаків було 20 мiдних i 2 залiзнi гармати з великим запасом пороху i ядер. Першi удари були спрямовані турецьким султаном на запорожцiв. Його ідея – розбити ще неукрiплений табiр козакiв, а потiм знищити i ослабити польське вiйсько. Запорожцi витримали ворожий наступ і надвечiр перейшли в контратаку, глибоко вклинившись у лави противника i вiдкинувшии його на вихiднi позицiї. Козаки захопили великi трофеї, знищили тисячу ворожих воякiв i захопили 12 польових гармат та 32 прапори.

Турки З вересня безуспiшно штурмували козацькi укрiплення, в ходi яких втратили до 20 тисяч осiб. Наступного дня турецька армiя п’ять годин атакувала позицiї козакiв i частково полякiв. Вся турецька артилерiя вiдкрила по козацькому табору нищiвний вогонь, але козаки влучним вогнем вiдбили всi атаки, а потiм при пiдтримцi польського Русанiвського загону змусили противника вiдступити. Турки тоді втратили 40 тисяч воїнiв.

Наступного дня противники ховали загиблих. На свiтанку 7 вересня 150 турецьких гармат вiдкрили нищiвний вогонь по козацькому табору. Вночі вісім тисяч козакiв на чолi із Сагайдачним увiрвались до табору туркiв i вщент спустошили його.

28 вересня 1621 року вiдбулась вирiшальна битва Хотинської війни, у якiй брали участь всi сили воюючих сторiн. Надвечiр Сагайдачний зi своїм військом перейшов у наступ, за ним Любомирський з поляками i спiльними силами вiдкинули противника. Султан Осман II був змушений 9 жовтня 1621 року укласти з представниками Речі Посполитої Хотинський мир. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення турків. Проте сам Сагайдачний від отриманих ран під Хотином помер. 

Джерело: Луцька міська рада: офіційний сайт

Літературні джерела у ЦРБ імені Ф. Достоєвського:

• Хотинська війна, 1621 / Г. Грабянка, С. Величко, Й. Мюллер, М. Аркс, О. Єфименко, М. Грушевський, Д. Яворницький, В. Голобуцький, М. Алекберлі; Передмова П. Толочка; Вступ. ст. та наук. упоряд. С.Загреби. Київ: Центр пам’яткознавства Академії наук України та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, 1991.

Посилання: https://cutt.ly/EWvkGW2