Вирок українському сміху: гумор, за який убивали

6 вересня в Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди в межах проєкту «Історична грамотність» відбулася чергова лекція, підготовлена Національним історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили». Цього разу говорили про українських гумористів і сатириків доби «Розстріляного відродження».

Лекцію «Вирок українському сміху» провела заступниця генерального директора Заповідника з наукової роботи Тетяна Шептицька.

Розповідь розпочалася з уривка «Весілля Гаврила Ратиці». Мова, динаміка оповіді, тонкий і дотепний гумор настільки близькі сучасному читачеві, що важко повірити: цей текст написаний майже сто років тому.

Так слухачі познайомилися з Юрієм Вухналем - майстром гострого слова, чиї жарти радянські каральні органи розцінювали як антирадянські.

У 1922 році в Харкові почав виходити гумористичний журнал «Червоний перець». Навколо нього гуртувалися талановиті письменники й сатирики. Під час лекції перед слухачами постав цілий ряд імен: Василь Чечвянський, Юхим Ґедзь, Кость Котко, Юрій Вухналь, Олександр Ковінько.

А далі весела інтонація поступово змінилася моторошною реальністю архівних документів.

Ці імена сьогодні відомі не так широко, як того заслуговують. Значна частина інформації про їхні долі збереглася в архівно-кримінальних справах НКВС. У 1936–1937 роках письменників звинувачували в неіснуючих злочинах, зокрема в тероризмі, заарештовували, катували, змушували обмовляти себе, колег і друзів. Багатьох із них було розстріляно.

Документи, які досліджують науковці Заповідника, дають змогу побачити не абстрактну «епоху репресій», а конкретні людські долі. Протоколи допитів, вилучені особисті речі, книжки з домашніх бібліотек, свідчення психологічного тиску й катувань - усе це стало частиною злочинної системи, спрямованої на знищення української інтелігенції.

І особливо промовистим є те, що жертвами репресій стали люди, які вміли сміятися, помічати абсурд і говорити про нього українською мовою.

Їхній гумор народжувався з повсякденного життя, іронії та спостережливості. Гостре слово перетворювалося на дотепний сюжет, а українська мова ставала інструментом творчості й самоідентичності. Саме тому поруч із талантом дедалі виразніше проступали цензура, переслідування та страх.

Знищення митця мало знищити і його слово. А разом із ним - пам’ять про ціле покоління української культури.

Та задум не спрацював.

Сьогодні дослідники повертають із забуття імена письменників, сатириків і гумористів «Розстріляного відродження», відновлюють їхні біографії, досліджують творчість і вводять її в сучасний культурний контекст.

Пам’ять повертається не тільки через трагічні документи. Вона повертається і через сміх, який пережив своїх катів.

Дізнатися більше про дослідження та матеріали, присвячені репресованим митцям, можна на сайті Заповідника. А в Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди - звернутися до літературознавчої праці Юрія Коваліва «Історія української літератури: кінець XIX – поч. XXI ст. У сподіваннях і трагічних зламах».

Щиро дякуємо Тетяні Шептицькій за змістовну розповідь, архівні документи та унікальні фотографії, які допомагають побачити історію не лише через дати й прізвища, а через людські долі.

Проєкт «Історична грамотність» триває.

Вони захищали Україну: КПІ повідомив про загибель двох своїх захисників

Київський політехнічний інститут повідомив про загибель двох своїх захисників - випускника та студента університету. Обоє були молодими людьми, які мали професійні та життєві плани, але після початку повномасштабної війни стали на захист України.

🥀 Богдан Канєвський (1998–2026) - випускник Навчально-наукового видавничо-поліграфічного інституту КПІ, де здобув освіту за спеціальністю «Видавництво та поліграфія». Після завершення навчання вступив до аспірантури, викладав на кафедрі репрографії, працював дизайнером у Києві.

У січні 2026 року Богдана призвали до Збройних сил України. Він служив у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади, виконував бойові завдання на Дніпропетровщині та Донеччині.

8 вересня Богдан загинув на Донеччині, захищаючи Україну.

🥀 Захар Гарник, позивний «Ферагус» (1998–2026) - студент першого курсу Навчально-наукового фізико-технічного інституту КПІ.

У березні 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення Росії, Захар добровольцем вступив до лав ЗСУ. Він став зовнішнім пілотом безпілотних літальних апаратів і виконував бойові завдання на Донеччині.

25 серпня поблизу ворожих позицій Захар дістав тяжкі опіки внаслідок обстрілу. Після евакуації його доправили на лікування до Німеччини. Та врятувати захисника не вдалося.

9 вересня Захар помер у лікарні міста Галле від отриманих поранень.

Богдану було 28 років. Захару - 28. Двоє молодих чоловіків, чиї життя обірвала російська війна.

Вони могли продовжувати навчатися, викладати, створювати, будувати плани, розвивати свої професії. Натомість стали до лав тих, хто захищає право України жити у свободі.

Їхні імена назавжди залишаться в історії Київського політехнічного інституту та в пам’яті тих, хто їх знав.

🕯 Вічна пам’ять і слава захисникам України Богдану Канєвському та Захару Гарнику.

Щирі співчуття рідним і близьким, друзям, колегам, викладачам і побратимам загиблих.

Пам’ятаємо. Шануємо. Не пробачимо.

«Вирок українському сміху»: коли гумор став небезпечним для радянської системи

Бібліотека імені Григорія Сковороди продовжує проєкт «Історична грамотність», який реалізує спільно з друзями - Національним історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили».

16 вересня о 16:00 запрошуємо на чергову лекцію - «Вирок українському сміху».

Український гумор і сатира 1920–1930-х років переживали справжній розквіт. З’являлися нові жанри, автори шукали сучасні форми, гостро реагували на суспільні та політичні зміни. Безперечним «королем гумору» став Остап Вишня. Поруч із ним працювали Юрій Вухналь, Юхим Ґедзь, Василь Чечвянський, Кость Котко, Олександр Ковінько та багато інших талановитих письменників.

Сьогодні їхні імена знають далеко не всі. Причина - не випадкова.

Український сміх теж став мішенню радянських репресій. Письменників переслідували, арештовували, звинувачували в «антирадянській діяльності», відправляли до таборів і розстрілювали. Радянська система прагнула не просто контролювати літературу — вона намагалася підпорядкувати сам спосіб, у який українці могли говорити про дійсність, висміювати абсурд і називати речі своїми іменами.

Про те, як радянська влада винесла вирок українському гумору, розповість Тетяна Шептицька, заступниця генерального директора з наукової роботи Заповідника «Биківнянські могили».

Під час лекції говоритимемо:

• як встановлювався партійний контроль над українським гумором;
• що сталося з членами редколегії журналу «Червоний перець»;
• як формувався образ «радянського сатирика»;
• які жарти Юрія Вухналя чекісти вважали антирадянськими;
• що пережив у в’язниці НКВС перед розстрілом Василь Чечвянський;
• якими були подальші долі українських гумористів і сатириків 1920–1930-х років — зокрема тих, хто повернувся з таборів;
• як архівно-кримінальні справи допомагають сьогодні відновлювати правду про репресованих митців.

Ця розмова - не тільки про літературу й історію українського гумору. Вона про механізми знищення української культури, про пам’ять і про повернення імен тих, кого радянська система намагалася стерти з нашої історії.

📅 16 вересня

⏰ 16:00

📍 Центральна бібліотека імені Григорія Сковороди

🛡️ Вхід вільний. У разі повітряної тривоги лекція відбудеться в укритті.

Запрошуємо всіх, кому важливо знати українську історію не за радянськими міфами, а за документами, фактами та живими історіями людей, які творили українську культуру.

Імена, які не вдалося викреслити

19 серпня в Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбулася просвітницька зустріч «Імена, викреслені з афіш» - розмова про українських акторів, режисерів і театральних діячів, чиї імена радянський сталінський режим намагався стерти з історії української культури.

Про них говорила Олена Полідович, начальниця відділу науково-дослідної, науково-виставкової та фондової роботи Меморіального заповідника «Биківнянські могили» та кураторка однойменної виставки. Її розповідь була побудована на документах, архівних матеріалах і фотографіях - свідченнях епохи, у якій талант і любов до української культури могли стати підставою для переслідування.

Говорили про театральне життя України 1920–1930-х років - час надзвичайного творчого піднесення, пошуку нових форм і появи яскравих мистецьких колективів. Про «Березіль» Леся Курбаса, Театр імені Франка, «Молодий театр», київські, харківські та одеські театри опери й балету, театри музкомедії, Харківський єврейський театр, Державний польський театр УРСР, Маріупольський грецький театр та театр «Руська бесіда» в Галичині.

За цим розмаїттям назв - ціла культурна Україна, яка прагнула розвиватися, говорити власним голосом і творити сучасне національне мистецтво.

Саме тому особливо важливо розуміти, що сталося далі.

1920-ті роки стали часом культурного піднесення, але водночас - періодом, коли радянська влада дедалі активніше встановлювала контроль над мистецтвом. Тиск посилювався, свобода творчості звужувалася, а проти митців фабрикувалися кримінальні справи. Великий терор 1937–1938 років не виник раптово - йому передували роки переслідувань, арештів, заборон і систематичного знищення української інтелігенції.

Окрема сторінка цієї історії - Лесь Курбас, видатний український режисер, актор, реформатор театру та засновник «Березоля». Його заарештували 1933 року, засудили за сфабрикованою справою, а 3 листопада 1937 року розстріляли в урочищі Сандармох. Разом із ним радянська система намагалася знищити ціле покоління українських митців.

Багато з них були розстріляні, загинули в таборах або померли від наслідків репресій. Частина знайшла останній спочинок у Биківнянському лісі - одному з найбільших місць масових поховань жертв політичних репресій радянського режиму в Україні.

Але знищити людину фізично - ще не означає знищити її пам’ять.

Сьогодні ми повертаємо ці імена. Повертаємо їх на сторінки історії, у музейні експозиції, книжки, дослідницькі роботи, лекції та бібліотечні зустрічі. Повертаємо їх українському культурному простору.

Саме в цьому полягає важливість проєкту «Історична грамотність», у межах якого відбулася зустріч. Перша така лекція за участю Олени Полідович відбулася ще під час пандемії на платформі Публічних бібліотек Солом’янки. Відтоді ці зустрічі стали важливою можливістю говорити про складні сторінки української історії - через долі конкретних людей, документи та факти.

Дякуємо Олені Полідович за дослідницьку роботу, за повернення із забуття імен українських митців та за можливість побачити історію не як набір дат, а як історію конкретних людей, їхнього таланту, вибору і боротьби.

Окрема подяка - за подаровану Бібліотеці Сковороди книгу Степана Чарнецького «Історія українського театру в Галичині», у якій збереглися важливі свідчення та голоси очевидців.

Імена можна було викреслювати з афіш. Їх можна було забороняти в книжках, замовчувати в підручниках, вилучати з історії. Але їх не вдалося викреслити з пам’яті.

І сьогодні наше завдання - знати ці імена, розповідати про них і повертати їх на своє місце в історії української культури.

Бо пам’ять - це теж форма опору.

Олександр Кониський: «теорія малих діл» заради великої України

18 серпня виповнюється 190 років від дня народження Олександра Кониського - письменника, педагога, правника та громадського діяча, який присвятив своє життя українській освіті, культурі й національному відродженню.

Його життєве кредо можна визначити словами «теорія малих діл»: Україна змінюється завдяки щоденній, наполегливій праці кожного. Кониський не просто говорив про національну свідомість - він послідовно творив її через освіту, книжку, літературу та громадську діяльність.

Він укладав українські навчальні посібники, викладав у недільних школах, розвивав українське книговидання. Навіть після Валуєвського циркуляра не припинив просвітницької роботи, за що був засланий до Вологодської губернії.

Після повернення до України Кониський став активним учасником культурного життя Києва, співпрацював із Володимиром Антоновичем, Миколою Лисенком, Павлом Житецьким, був одним із діячів «Старої громади» та засновників журналу «Київська старовина».

Особливе місце у спадщині Кониського посідає «Молитва за Україну» - «Боже великий, єдиний…», створена 1885 року у співавторстві з Миколою Лисенком. Цей твір став одним із найвідоміших духовних символів України.

Значну частину останніх років життя Олександр Кониський присвятив двотомній біографії «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя», заклавши підвалини українського наукового шевченкознавства.

Він також був серед ініціаторів створення Літературного товариства імені Тараса Шевченка — майбутнього Наукового товариства імені Шевченка.

Олександр Кониський залишив нам важливий урок: великі зміни починаються з маленьких, але щоденних справ. З навчання дитини. З української книжки. З підтримки культури. З чесної праці задля спільного добра.

Його «теорія малих діл» актуальна й сьогодні. Бо українська ідентичність та сильна держава творяться не лише великими історичними подіями, а й щоденним внеском кожного з нас.

Плекаймо українське - словом, знаннями, працею і власними щоденними справами.