Життєва доля полковника армії УНР Петра Болбочана

Коротка інформація про життєву долю полковника армії УНР Петра Болбочана

5 жовтня 1883 року у селі Ярівка на Чернівеччині народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР. Його батько був священиком. Навчався спочатку у духовній семінарії, а потім закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами.

Коли розпочалася Українська революція 1917-1921 років, займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами.

У 1918-му сформував Республіканський курінь, який потім був реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. Це було одне із найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР. «Запорожці» Петра Болбочана відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної України. Вони блискуче провели Кримську операцію у квітні 1918-го. Він користувався величезним авторитетом серед своїх бійців, а більшовики обіцяли за його голову винагороду 50 тисяч золотих рублів.

Петро Болбочан стояв на чітких державницьких позиціях, і мріяв про сильну боєздатну армію. В одному із військових наказів наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».

«В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні».

З грудня 1918-го був командувачем Лівобережної групи Армії УНР, але після відступу з Лівобережжя його було знято з командування Запорозьким корпусом. Потім декілька днів провів під арештом, а згодом кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Із гострою критикою виступав проти політики уряду та його міністрів.

9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом, після чого його заарештували і засудили до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот, а саме усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру.

Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування його все ж розстріляли 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині. Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту.

У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.

Джерело: Український інститут національної пам’яті

Інформація щодо надання послуг внутрішньо переміщеним особам з Автономної Республіки Крим та м. Севастополя у вересні 2021 року

Кількість запланованих та проведених публічних заходів, що стосуються тематики тимчасово окупованого Криму - 9. З них:

• Засідання жіночого клубу "Лада", членами якого є ВПО - 2 заняття (бібліотека №13)
• Засідання краєзнавчого клубу «Моя Україна», членами якого є ВПО - 1 заняття (бібліотека №13)
• Інформаційне керівництво «Не втрачати надії» - 1 (БСЧ імені О.Гончара)
• «ВПО: інформація». Куточок інформації - 1 (БСЧ імені О.Гончара)
• Інформування «Звернення про надання допомоги у безкоштовному тимчасовому поселенні громадян, які приїхали з АРК, міста Севастополь, Донецької та Луганської областей» - 1 (ЦРБ імені Ф.Достоєвського)
• Інформування «Інформація для громадян, які приїхали з Автономної Республіки Крим, міста Севастополь, Донецької та Луганської області» - 1 (ЦРБ імені Ф.Достоєвського)
• Віртуальна екскурсія «Мандруємо Україною. Замки та фортеці України» - 1 (бібліотека імені Є.Гуцала)
• Презентація сучасного дитячого плакату для учнів початкових класів Всеукраїнського конкурсу плакатів «Я - Україна!» - 1 (БСЧ імені М.Лермонтова)

 

Хотинській битві, одній із найбільших битв XVII століття, 400 років

Хотинська битва стала однією з найбільших битв XVII століття. 28 вересня вiдбулась вирiшальна битва цієї вiйни. З боку Турецької Порти відбувались постійні загрози Речі Посполитій, і усій Європі. Спроба поляків допомогти Молдові у боротьбі з османами закінчилась крахом.

У боях пiд Цецорою 8 – 11 вересня 1620 року польське військо зазнало поразки. Багато жовнiрiв i козакiв загинуло, серед яких Михайло Хмельницький, коронний гетьман Жолкевський. Богдан Хмельницький, польний гетьман Станiслав Конецпольський, магнати Микола Потоцький, Ян Тишкевич та інші потрапили в полон.

Рiч Посполита, втративши вiйсько, опинилась безборонною перед потужним противником. Татарськi орди розпорошившись по Подiллю i Галичинi, дiйшли до Львова i Перемишля, грабуючи населення та руйнуючи мiста i села. На захист України піднялась Запорозька Сiч. Частина запорожцiв рушила на Подiлля, дiйшла до кордонiв Молдавiї, завдала низку поразок невеликим татарським загонам i захопила Бiлгород. Ще частина козакiв вирушили у похiд на Кримське узбережжя й зруйнували 15 татарських мiстечок. Своїми дiями запорожцi змушували татар покидати українські землі.

Тим часом турецький султан Осман II, мобiлiзувавши свої вiйська, вирушив у квiтнi на Рiч Посполиту. Запорозька Сiч у відповідь турецькому султану активувала воєннi дiї на морi. На початку червня козацька флотилiя знаходилась навпроти гирла Днiстра. Козаки, обійшовши турецький флот, спалили мiстечко Ахiоль, а потiм на 16-ти чайках подались до Стамбула, завдавши чимало клопоту Османам.

У червні на козацькій раді, яка розглядала питання про участь запорожцiв у вiйнi, козацька старшина вирішила припинили міжусобні суперечки i заради майбутнього подати у важку годину Польщі руку допомоги.

Після важких нерівних боїв козаків з татарами козацька рада знову обирає гетьманом Петра Сагайдачного, який протягом тижня, вiдбиваючись вiд татар, вчасно привiв козакiв до польського табору. Першого вересня союзники з’єднались, а наступного дня пiд Хотин зi своєю армiєю пiдiйшов i турецький султан.

Сили противникiв були дуже нерiвними. За різними даними, Турецька армiя налiчувала від двохсот до п'ятисот тисяч осiб, а чисельнiсть польської і української армiй не перевищувала 75 тисяч вояків. Із них 35 тисяч становила польська армія, а 40 тисяч українська. На озброєннi у козаків було 20 мiдних i 2 залiзнi гармати з великим запасом пороху i ядер. Першi удари були спрямовані турецьким султаном на запорожцiв. Його ідея – розбити ще неукрiплений табiр козакiв, а потiм знищити i ослабити польське вiйсько. Запорожцi витримали ворожий наступ і надвечiр перейшли в контратаку, глибоко вклинившись у лави противника i вiдкинувшии його на вихiднi позицiї. Козаки захопили великi трофеї, знищили тисячу ворожих воякiв i захопили 12 польових гармат та 32 прапори.

Турки З вересня безуспiшно штурмували козацькi укрiплення, в ходi яких втратили до 20 тисяч осiб. Наступного дня турецька армiя п’ять годин атакувала позицiї козакiв i частково полякiв. Вся турецька артилерiя вiдкрила по козацькому табору нищiвний вогонь, але козаки влучним вогнем вiдбили всi атаки, а потiм при пiдтримцi польського Русанiвського загону змусили противника вiдступити. Турки тоді втратили 40 тисяч воїнiв.

Наступного дня противники ховали загиблих. На свiтанку 7 вересня 150 турецьких гармат вiдкрили нищiвний вогонь по козацькому табору. Вночі вісім тисяч козакiв на чолi із Сагайдачним увiрвались до табору туркiв i вщент спустошили його.

28 вересня 1621 року вiдбулась вирiшальна битва Хотинської війни, у якiй брали участь всi сили воюючих сторiн. Надвечiр Сагайдачний зi своїм військом перейшов у наступ, за ним Любомирський з поляками i спiльними силами вiдкинули противника. Султан Осман II був змушений 9 жовтня 1621 року укласти з представниками Речі Посполитої Хотинський мир. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення турків. Проте сам Сагайдачний від отриманих ран під Хотином помер. 

Джерело: Луцька міська рада: офіційний сайт

Літературні джерела у ЦРБ імені Ф. Достоєвського:

• Хотинська війна, 1621 / Г. Грабянка, С. Величко, Й. Мюллер, М. Аркс, О. Єфименко, М. Грушевський, Д. Яворницький, В. Голобуцький, М. Алекберлі; Передмова П. Толочка; Вступ. ст. та наук. упоряд. С.Загреби. Київ: Центр пам’яткознавства Академії наук України та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, 1991.

Посилання: https://cutt.ly/EWvkGW2

Онлайн- платформа «Червона точка пам’яті»

Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» запустив онлайн-платформу «Червона точка пам’яті», яка стане інструментом для збереження, вивчення, дослідження історії періоду Другої світової війни та Голокосту.

Платформа доступна за посиланням. Вона створена як помічник учителям історії та пропонує нову методику викладання шкільного предмета, інтерактивну та цікаву для учнів. Платформу та методичні матеріали для роботи з її освітніми проєктами схвалено Міністерством освіти і науки України.

Основою проєктів на платформі «Червона точка пам’яті» є учнівський краудсорсинг. Участь у них засновано на дослідницькому підході – роботі з першоджерелами.

Уже зараз у режимі реального часу школярі разом із вчителями документують локальну та регіональну історію Другої світової війни та Голокосту, використовуючи власні смартфони. Записують спогади очевидців, оцифровують музейні експонати й артефакти з домашніх архівів, шукають інформацію про місцеві пам’ятники жертвам Голокосту.

Усі записані свідчення й оцифровані пам’ятки додаються на платформу та стають червоними точками на карті, які складаються в спільну єдину історію.

Основний принцип роботи школяра з платформою – вивчення через емпатію. На відміну від традиційного підходу, робота з платформою забезпечує переживання досвіду історичних подій завдяки зануренню в історію своєї сім’ї та, як наслідок, емпатії, як відчували події тих часів близькі та родичі дитини.

Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» прагне сприяти формуванню суспільства, у якому неможливе повторення трагедії, подібної до Голокосту, а також закликає учителів залучати учнів до роботи з платформою та збагачувати уроки історії проєктними, дослідницькими методами.

Джерело: МОН

Правопис, який вкрадено в українського народу

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС 1928 (харківський правопис, правопис Голоскевича, "скрипниківка") — правопис української мови, складений та унормований впродовж 1925—28 років, затверджений наркомом освіти УСРР М.Скрипником 6 вересня 1928 року.

Як свідчить Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2 (Васильєв В.Ю./ Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2019. - 842 с..), на українських землях у складі Російської імперії до 1917 року НЕ БУЛО усталених правописних норм. Існували окремі правописні та граматичні системи й правила, створені літераторами та науковцями, яких дотримувалися письменники, редактори та видавці. Ситуація змінилася в умовах розпаду імперії та Української революції 1917—1921.

Українська Центральна Рада видала 17 січня 1918 "Головні правила українського правопису", а УАН (нині Національна академія наук України) впродовж 1919—20 років не раз ухвалювала "Головніші правила українського правопису" (оприлюднені 1921 року під назвою "Найголовніші правила українського правопису").

Цей "Український правопис 1921" отримав статус ПЕРШОГО УКРАЇНСЬКОГО АКАДЕМІЧНОГО ПРАВОПИСУ. Упродовж кількох років потому було проведено велику роботу з унормування української літературної мови, наукової термінології, словників. Процеси українізації посилили потребу подальшої роботи над правописом. 1925 року була організована держкомісія на чолі з наркомом освіти УСРР О.Шумським для впорядкування правопису, до якої ввійшли 25 науковців і компартійно-радянських працівників. Упродовж 1925—26 років комісія готувала проект правопису, який оприлюднили для обговорення у квітні 1926 року.

Його розглянула Всеукраїнська правописна конференція (26 травня — 6 червня 1927 року), у роботі якої брали участь до 75 осіб з УСРР (серед них — 5 академіків, 28 професорів лінгвістики й філології, 8 учителів, 7 журналістів і 8 письменників) та фахівці Наукового товариства імені Шевченка. Президія державної комісії зредагувала пропозиції, що лунали на конференції. 4 вересня 1928 року РНК УСРР затвердила Український правопис, норми якого стали обов’язковими у вживанні.

31 березня 1929 року новий правопис прийняла ВУАН, а 29 травня 1929 року — НТШ у Львові. Основні положення правопису викладені в книзі О.Синявського "Норми української літературної мови", а 1929 року Г.Голоскевич видав "Український правописний словник" (близько 40 тис. слів, погоджених із правописом). Цей правопис увібрав усе те, що закріпила українська мовна традиція у писемних джерелах і в усному мовленні, відбитому в народній творчості, з додержанням двох найвагоміших писемних традицій — наддніпрянської (великоукраїнської) та галицької (західноукраїнської).

1933 року, у ході боротьби з "українським буржуазним націоналізмом", оголосили, що український правопис 1928 року був скерований на нібито штучний відрив української мови від російської. Норми правопису переглянули (він діяв до 18 листопада 1933 року), наблизили їх до російської мови (цей процес зафіксували у правописах 1945 та 1969 років), проте він вживався в Західній Україні, а значна частина української діаспори дотримується його донині.

Скасування правопису 1928 року було складовою державної політики нищення українства, отже, ці події збігалися з Голодомором 1932—1933 років в УСРР.