Пам'ять, яка зобов'язує

22 червня в Україні вшановують пам'ять мільйонів людей, чиї життя забрала Друга світова війна. Для українського народу ця дата є нагадуванням про одну з найтрагічніших сторінок ХХ століття, коли українська земля стала полем запеклих боїв, окупації, масових репресій і людських трагедій.

Війна забрала життя не лише військових. За статистикою істориків, Україна втратила мільйони своїх громадян - солдатів, підпільників, медиків, учителів, науковців, дітей і літніх людей. За кожною цифрою стоїть людська доля, нездійснені мрії, зруйновані родини та спустошені міста й села.

Сьогодні ця пам'ять набуває особливого значення. Уже в XXI столітті українці знову змушені захищати свою державу від російської агресії. Як і десятиліття тому, ворог прагне позбавити Україну права на свободу, власну історію та майбутнє. І знову найкращі сини й доньки України стають до лав захисників, а мирні люди потерпають від ракетних ударів, окупації, депортацій та воєнних злочинів.

Саме тому пам'ять про жертв Другої світової війни сьогодні нерозривно пов'язана з пам'яттю про сучасних Героїв і всіх цивільних українців, яких забрала нинішня війна. Історія вкотре доводить: мир не є даністю, а свобода має свою високу ціну.

Вшановуючи пам'ять полеглих, ми не лише схиляємо голови перед їхньою жертовністю. Ми утверджуємо право України бути незалежною державою, пам'ятаємо уроки минулого й усвідомлюємо відповідальність за майбутнє.

Пам'ятаємо всіх, кого забрала війна. Боремося за тих, хто живе. І робимо все, щоб Україна перемогла.

Іван Смеречанський: український ас

Людина, яка дивиться смерті в очі з плюшевим ведмедиком у кабіні: історія українського аса, який нищить ворога в небі та залишається людиною на землі.

Іван Смеречанський, відомий у небі як "Смерека", - це не просто підполковник чи командир ескадрильї. Це людина, для якої небо стало домівкою ще до того, як вона навчилася ходити.

Уявіть собі маленьке містечко Чортків на Тернопільщині, аеродром і там працює його батько авіаційним техніком.

І поки інші діти гралися у футбол, майбутній ас виріс серед запаху гасу та гулу двигунів.

Тож коли у 2011 році Іван подав документи до Харківського університету Повітряних сил, це було не випадковістю - це було поверненням додому.

П'ять років навчання, і ось 2016-й: молодий лейтенант отримує направлення до Івано-Франківська, у легендарну 114-ту бригаду.

Там він пройшов усі сходинки - від звичайного пілота до командира ескадрильї.

А вже у 2017-му - перший бойовий виліт у зоні АТО. Тоді він ще не знав, що це були лише квіточки для нього.

24 лютого Іван в літаку на Харківщині на власні очі бачить, як починають бомбити його місто.

З цього моменту його життя перетворилося на суцільну стрічку бойових вильотів: Київщина, Харківщина, Херсонський контрнаступ, Донеччина, Луганщина, Запоріжжя.

Але справжній фурор "Смерека" здійснив під час деокупації Херсонщини. Він став одним із перших пілотів, хто впровадив у бій американські HARM - швидкісні ракети, які полюють на ворожі радари, а згодом і бомби GBU-62.

На рахунку Івана понад 200 бойових вильотів і понад 20 знищених повітряних цілей: літаки, ракети, ударні дрони.

За це він став повним кавалером ордена "За мужність" - усі три ступені знайшли свого героя.

А тепер - найцікавіше. Попри всю суворість бойового пілота, "Смерека" - людина з величезним серцем і кумедними традиціями.

Його незмінний талісман - плюшевий ведмедик, подарований друзями ще у 2018-му. Сміється, що той йому "підказує" в польоті.

А також перед кожним вильотом жодних голінь і жодних фото. Забобони? А як інакше, коли кожен виліт - це крок у зону ураження ворожої ППО.

До речі, Іван зізнається: у звичайному житті він боїться висоти. Але варто опинитися в кабіні винищувача - страх зникає.

Залишається лише робота. І холодний розум: адже ворожій ракеті байдуже, хто сидить за штурвалом.

А ще у цій історії є зворушливий сімейний момент: його батько, вже пенсіонер, коли почалася повномасштабна війна, також узяв до рук зброю.

Син у небі, батько на землі - справжній бойовий тандем.

Це не просто біографія військового. Це історія людини, яка щодня дивиться смерті в очі, але не втрачає людяності, гумору та віри в те, заради чого вона це робить.

Джерело: Bairak Oleh

Валерій Маркус: письменник, блогер, військовий лідер

У 21 рік він пішов на війну. У 25 написав бестселер. У 28 повернувся на фронт, хоча міг жити спокійним життям.

Його знають як Валерія Маркуса.

Для когось він - письменник і автор книги «Сліди на дорозі».

Для когось - військовий блогер, який одним із перших показав українцям справжню війну без прикрас.

Для когось - сержант легендарної 47-ї бригади «Маґура».

Але перш за все він - людина, яка ніколи не шукала легких шляхів.

У 2014 році, коли багато хто ще не вірив, що війна надовго, молодий хлопець із Хмельниччини добровільно став до лав десантників.

Він воював на Донбасі, бачив смерть, втрачав побратимів і щодня ризикував власним життям.

Саме там народилося його головне переконання:

Свобода ніколи не буває безкоштовною.
Після служби він міг просто повернутися до мирного життя.
Але замість цього вирушив у подорож Європою пішки.
Тисячі кілометрів.
Сам на сам із собою.
Без комфорту.

Без гарантій.

Без готових відповідей.

Пізніше цей шлях ліг в основу книги «Сліди на дорозі», яка стала одним із найуспішніших українських військових бестселерів.

У ній не було пафосу.

Не було красивих легенд.

Лише чесна розповідь про війну, страх, втрати, пошук себе та дорослішання.

Саме тому книга знайшла такий відгук у тисяч українців.

Коли ж у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, Валерій знову не залишився осторонь.

Він повернувся до війська.

Став одним із тих, хто створював нову українську армію - сучасну, професійну, мотивовану.

Саме тоді вся країна побачила його в іншій ролі - не блогера і не письменника, а військового лідера, який власним прикладом веде людей за собою.

Його часто називають символом нового покоління українських воїнів.

Покоління, яке не чекає наказів зверху.

Не шукає виправдань.

Не перекладає відповідальність.

А просто бере її на себе.

Особливо цінним є те, що Маркус ніколи не намагався створити навколо себе культ особистості.

Він багато разів наголошував:

Головні герої війни - не відомі обличчя з інтерв’ю, а тисячі українців, про яких ніхто ніколи не напише книжок.

Сьогодні його поважають навіть ті, хто не завжди погоджується з його поглядами.

Бо повагу викликають не гучні слова.

Повагу викликає послідовність.

Коли людина говорить про відповідальність - і сама бере відповідальність.

Коли говорить про службу - і сама служить.

Коли говорить про Україну - і сама готова за неї боротися.

І, мабуть, саме тому історія Валерія Маркуса залишається важливою для багатьох українців.

Бо вона не лише про війну.

Вона про вибір.

Про характер.

Про готовність йти вперед навіть тоді, коли страшно.

І про покоління українців, яке довело всьому світові: свобода варта того, щоб за неї боротися.

Джерело: Ми Українці

49 життів, обірваних у небі над Луганськом

У ніч на 14 червня 2014 року Україна пережила одну з найтрагічніших подій початку російсько-української війни. Під час заходу на посадку до Луганського аеропорту російські бойовики збили військово-транспортний літак Іл-76 Повітряних Сил України.

На борту перебували 49 людей - 40 десантників 25-ї окремої повітрянодесантної бригади та 9 членів екіпажу. Усі вони загинули.

Того часу за Луганський аеропорт точилися запеклі бої. Українські захисники тримали оборону летовища з квітня 2014 року. Для доставки боєприпасів, спорядження, продуктів та проведення ротацій використовували авіацію. У ніч трагедії до аеропорту прямували три літаки. Перший успішно приземлився. Третій після звістки про катастрофу повернувся до Дніпра. Другий - Іл-76 - був уражений ракетою з переносного зенітно-ракетного комплексу.

Літак спалахнув у небі, впав і вибухнув разом із вантажем, якого чекали оборонці аеропорту.

Минуло багато років, але біль цієї втрати не вщухає. За кожним із 49 імен - життя, мрії, родини, друзі, нездійснені плани. Це не просто сторінка воєнної історії. Це частина нашої національної пам’яті та ціна, яку Україна платить за право бути вільною.

Сьогодні ми згадуємо всіх загиблих.

Серед членів екіпажу Іл-76: Володимир Буркавцов, Олександр Бєлий, Михайло Д’яков, Олександр Ковалик, Олександр Козолій, Віктор Ментус, Олег Павленко, Ігор Скочков, Сергій Телегін.

Серед десантників: Костянтин Авдєєв, Олександр Авраменко, Валерій Алтунін, Віталій Бондаренко, Ілля Гайдук, Анатолій Горда, Валерій Грабовий, Андрій Дмитренко, Сергій Добропас, Станіслав Дубяга, Денис Каменєв, Владислав Кива, Юрій Ковальчук, Олег Коренченко, Павло Коснар, Олександр Котов, Антон Кузнецов, Руслан Кулібаба, Сергій Кучерявий, Павло Левчук, Сергій Лісной, Тарас Малишенко, Сергій Манулов, Сергій Мірошниченко, Сергій Москаленко, Павло Ніконов, Євген Рєзніков, Антон Самохін, Артем Санжаровець, Артем Скалозуб, Сергій Шостак, Андрій Шульга, Сергій Шумаков, Сергій Кривошеєв, Ростислав Проньков, Віталій Бабан, Ігор Токаренко, Віталій Бахур, Сергій Гончаренко, Олег Ліфінцев.

Їх було 49.

Сьогодні ми схиляємо голови перед їхньою пам’яттю. Пам’ятаємо кожне ім’я. Пам’ятаємо їхню жертовність. Пам’ятаємо злочин, який забрав їхні життя.

Вічна пам’ять українським воїнам.

У Києві - нова почесна нагорода для Захисників

У столиці запровадили звання «Почесний Захисник/Захисниця міста Києва» - визнання особливих заслуг Захисників і Захисниць столиці, які виборювали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації.

Це звання є довічним. Його присвоюватимуть рішенням Київської міської ради - за мужність і самовіддані дії, виявлені в захисті Києва, хоробрість, доблесть і честь.