Валерій Маркус: письменник, блогер, військовий лідер

У 21 рік він пішов на війну. У 25 написав бестселер. У 28 повернувся на фронт, хоча міг жити спокійним життям.

Його знають як Валерія Маркуса.

Для когось він - письменник і автор книги «Сліди на дорозі».

Для когось - військовий блогер, який одним із перших показав українцям справжню війну без прикрас.

Для когось - сержант легендарної 47-ї бригади «Маґура».

Але перш за все він - людина, яка ніколи не шукала легких шляхів.

У 2014 році, коли багато хто ще не вірив, що війна надовго, молодий хлопець із Хмельниччини добровільно став до лав десантників.

Він воював на Донбасі, бачив смерть, втрачав побратимів і щодня ризикував власним життям.

Саме там народилося його головне переконання:

Свобода ніколи не буває безкоштовною.
Після служби він міг просто повернутися до мирного життя.
Але замість цього вирушив у подорож Європою пішки.
Тисячі кілометрів.
Сам на сам із собою.
Без комфорту.

Без гарантій.

Без готових відповідей.

Пізніше цей шлях ліг в основу книги «Сліди на дорозі», яка стала одним із найуспішніших українських військових бестселерів.

У ній не було пафосу.

Не було красивих легенд.

Лише чесна розповідь про війну, страх, втрати, пошук себе та дорослішання.

Саме тому книга знайшла такий відгук у тисяч українців.

Коли ж у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, Валерій знову не залишився осторонь.

Він повернувся до війська.

Став одним із тих, хто створював нову українську армію - сучасну, професійну, мотивовану.

Саме тоді вся країна побачила його в іншій ролі - не блогера і не письменника, а військового лідера, який власним прикладом веде людей за собою.

Його часто називають символом нового покоління українських воїнів.

Покоління, яке не чекає наказів зверху.

Не шукає виправдань.

Не перекладає відповідальність.

А просто бере її на себе.

Особливо цінним є те, що Маркус ніколи не намагався створити навколо себе культ особистості.

Він багато разів наголошував:

Головні герої війни - не відомі обличчя з інтерв’ю, а тисячі українців, про яких ніхто ніколи не напише книжок.

Сьогодні його поважають навіть ті, хто не завжди погоджується з його поглядами.

Бо повагу викликають не гучні слова.

Повагу викликає послідовність.

Коли людина говорить про відповідальність - і сама бере відповідальність.

Коли говорить про службу - і сама служить.

Коли говорить про Україну - і сама готова за неї боротися.

І, мабуть, саме тому історія Валерія Маркуса залишається важливою для багатьох українців.

Бо вона не лише про війну.

Вона про вибір.

Про характер.

Про готовність йти вперед навіть тоді, коли страшно.

І про покоління українців, яке довело всьому світові: свобода варта того, щоб за неї боротися.

Джерело: Ми Українці

49 життів, обірваних у небі над Луганськом

У ніч на 14 червня 2014 року Україна пережила одну з найтрагічніших подій початку російсько-української війни. Під час заходу на посадку до Луганського аеропорту російські бойовики збили військово-транспортний літак Іл-76 Повітряних Сил України.

На борту перебували 49 людей - 40 десантників 25-ї окремої повітрянодесантної бригади та 9 членів екіпажу. Усі вони загинули.

Того часу за Луганський аеропорт точилися запеклі бої. Українські захисники тримали оборону летовища з квітня 2014 року. Для доставки боєприпасів, спорядження, продуктів та проведення ротацій використовували авіацію. У ніч трагедії до аеропорту прямували три літаки. Перший успішно приземлився. Третій після звістки про катастрофу повернувся до Дніпра. Другий - Іл-76 - був уражений ракетою з переносного зенітно-ракетного комплексу.

Літак спалахнув у небі, впав і вибухнув разом із вантажем, якого чекали оборонці аеропорту.

Минуло багато років, але біль цієї втрати не вщухає. За кожним із 49 імен - життя, мрії, родини, друзі, нездійснені плани. Це не просто сторінка воєнної історії. Це частина нашої національної пам’яті та ціна, яку Україна платить за право бути вільною.

Сьогодні ми згадуємо всіх загиблих.

Серед членів екіпажу Іл-76: Володимир Буркавцов, Олександр Бєлий, Михайло Д’яков, Олександр Ковалик, Олександр Козолій, Віктор Ментус, Олег Павленко, Ігор Скочков, Сергій Телегін.

Серед десантників: Костянтин Авдєєв, Олександр Авраменко, Валерій Алтунін, Віталій Бондаренко, Ілля Гайдук, Анатолій Горда, Валерій Грабовий, Андрій Дмитренко, Сергій Добропас, Станіслав Дубяга, Денис Каменєв, Владислав Кива, Юрій Ковальчук, Олег Коренченко, Павло Коснар, Олександр Котов, Антон Кузнецов, Руслан Кулібаба, Сергій Кучерявий, Павло Левчук, Сергій Лісной, Тарас Малишенко, Сергій Манулов, Сергій Мірошниченко, Сергій Москаленко, Павло Ніконов, Євген Рєзніков, Антон Самохін, Артем Санжаровець, Артем Скалозуб, Сергій Шостак, Андрій Шульга, Сергій Шумаков, Сергій Кривошеєв, Ростислав Проньков, Віталій Бабан, Ігор Токаренко, Віталій Бахур, Сергій Гончаренко, Олег Ліфінцев.

Їх було 49.

Сьогодні ми схиляємо голови перед їхньою пам’яттю. Пам’ятаємо кожне ім’я. Пам’ятаємо їхню жертовність. Пам’ятаємо злочин, який забрав їхні життя.

Вічна пам’ять українським воїнам.

У Києві - нова почесна нагорода для Захисників

У столиці запровадили звання «Почесний Захисник/Захисниця міста Києва» - визнання особливих заслуг Захисників і Захисниць столиці, які виборювали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації.

Це звання є довічним. Його присвоюватимуть рішенням Київської міської ради - за мужність і самовіддані дії, виявлені в захисті Києва, хоробрість, доблесть і честь.

Йому було лише 25. Віталій Скакун

Йому було лише 25.

У нього не було генеральських погонів.

Не було великої посади.

Не було часу увійти в підручники історії.

Але вранці 24 лютого 2022 року матрос Віталій Скакун зробив те, що назавжди змінило хід перших годин великої війни.

Він підірвав міст разом із собою, щоб зупинити наступ російської колони з окупованого Криму.

І став одним із перших Героїв України у повномасштабній війні.

Його позивний був «Батон».

Звичайний хлопець із Бережан на Тернопільщині.

Не публічна людина.

Не професійний військовий із дитинства.

Не людина гучних слів.

Після навчання Віталій працював у Польщі зварювальником.

Міг залишитися там.

Будувати спокійне життя.

Працювати, заробляти, планувати майбутнє.

Але повернувся в Україну.

Бо, як казав рідним, хотів жити саме тут.

Хотів працювати для своєї країни.

Коли Росія почала стягувати війська до кордонів, його підрозділ уже розумів: вторгнення можливе будь-якої миті.

У ніч перед великою війною Віталій востаннє говорив із мамою.

Вона телефонувала йому з Італії.

Хотіла заспокоїти.

Казала, що Захід допоможе Україні.

А він відповів дуже тихо й дуже твердо:

«Мамо, зараз нам ніхто не допоможе. Маємо відбиватися самі».

За кілька годин почалося вторгнення.

Підрозділ саперів отримав наказ замінувати Генічеський автомобільний міст — стратегічний шлях, яким російська техніка рухалася з Криму.

Віталій та його побратим заклали вибухівку.

Підготували все до дистанційного підриву.

Відійшли на безпечну відстань.

Пролунав наказ:

«Міст підірвати».

Але система не спрацювала.

Колона російської техніки вже була зовсім близько.

Часу майже не залишалося.

Тоді Віталій ухвалив рішення, яке неможливо прорахувати чи пояснити логікою мирного життя.

Він сказав побратиму:

«Саня, відходь. Я все зроблю».

Узяв підривну машинку —

і побіг назад до мосту.

Побратими згадували:

перед тим як зникнути в диму й металі, він ще встиг обернутися і посміхнутися.

За кілька секунд пролунав вибух.

Міст було знищено.

Разом із ним загинув і Віталій Скакун.

Цей підрив не зупинив війну.

Але затримав просування російських військ і дав українським силам дорогоцінний час для оборони.

Іноді історія тримається саме на таких хвилинах.

І на таких людях.

Віталій Скакун став першим Героєм України від початку повномасштабного вторгнення.

І єдиним, у чиєму указі було написано не просто «за мужність і героїзм», а:

«за визначну особисту мужність і героїзм».

Йому було лише 25.

Вік, у якому люди зазвичай тільки починають будувати своє життя.

А він віддав своє —

щоб вистояла країна.

І поки стоїть Україна —

житиме і пам’ять про хлопця з позивним «Батон», який у перші години великої війни зробив більше, ніж від нього міг вимагати будь-який наказ.

Вишиванка як особистий оберіг, як знак родинної тяглості, як культурний код

17 травня в Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди відбулася літературно-музична зустріч, присвячена Всесвітньому дню вишиванки -події, що в українському культурному просторі давно набула значення маркера ідентичності та спільної пам’яті.

Вишиванка постає тут як багатошаровий символ: як особистий оберіг, як знак родинної тяглості, як культурний код, що формує відчуття спільності попри географічні відстані. Саме ця ідея об’єднала учасників і гостей зустрічі.

У програмі прозвучали відомі народні та авторські пісні - «Два кольори», «Мамина сорочка», «Вишиванка», «Дорогі ви мої, українці» та інші. У виконанні Ігоря Якубовського та «Вокальної студії на Освіти» вони набули особливої емоційної глибини, актуалізуючи зміст, у якому переплітаються пам’ять, любов і відповідальність.

Літературна основа цих творів демонструє тяглість української поетичної традиції: від класиків - Миколи Сома, Петра Перебийноса, Дмитра Павличка - до сучасних авторів, зокрема Наталії Май та Ольги Ходацької. Частина текстів, що стала пісенною класикою, з часом втратила авторське означення, але зберегла головне - живу присутність у культурній пам’яті.

Зміст пісень окреслив широкий спектр тем, у яких вишиванка виступає як метафора життєвого шляху, материнського благословення, любові та вірності, жіночої ніжності, а також як образ України - її краси, сили та внутрішньої стійкості. Окремо звучала й тема сучасних випробувань, які українське суспільство переживає сьогодні, і які не можуть бути вилучені з культурного наративу.

До зустрічі долучилися музикантка та виконавиця Тамара Кармазіна (Тамара Тома), а також поети Олексій Олейніков та Ігор Рубцов. Їхня участь посилила багатоголосся події, створивши цілісне художнє поле, у якому слово і музика взаємно доповнювали одне одного.

Такі зустрічі формують простір культурної стійкості - там, де традиція не є музейним артефактом, а продовжує жити в сучасному звучанні, зберігаючи свою силу і актуальність.