Після вбивства в 1926 році Петлюри його наступником став Андрій Лівицький, який емігрував до Варшави та до 1954 року очолював уряд УНР в екзилі.
Майбутній президент УНР народився в 1879 році в дворянській сім'ї козацько-старшинського походження. Закінчив знамениту Колегію Павла Галагана, пізніше - юридичний факультет Київського університету. Двічі був заарештований за участь в студентському русі і засланий на Полтавщину під "гласний нагляд" поліції.
Після закінчення університету молодий юрист служив присяжним повіреним і мировим суддею, в 1905 році стає одним з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії.
З 1917 року Лівицький - член Української Центральної Ради, в період Української держави знаходиться в опозиції до гетьмана Скоропадського. Під час правління Директорії УНР Андрій Миколайович займає пости міністра юстиції, очолює МЗС, а після поразки республіки емігрує до Варшави. Аж до 1926 року він очолює уряд УНР в екзилі, перебуваючи під постійним наглядом польської поліції.
Після вбивства в Парижі Симона Петлюри Лівицький був обраний головою Директорії УНР або, точніше, Державного Центру УНР в екзилі. У 1948 році з ініціативи Андрія Миколайовича була створена Українська Національна Рада, яка об'єднала різні українські політичні сили. Тоді ж був офіційно введений пост президента УНР в екзилі, який соратник Петлюри займав аж до своєї смерті в німецькому Карлсруе в 1954 році.
Цікаво, що в 1967 - 1989 роках главою УНР був син Лівицького - Микола, а його наступник - Микола Плав'юк в 1992 році урочисто передав свої регалії першому обраному президенту України Леоніду Кравчуку.
В незалежній Україні фігура Лівицького не надто відома, хоча Національний банк свого часу випустив ювілейну монету в його честь, а в Прилуках встановлено меморіальну дошку першому президенту УНР.
Так чи інакше публікація Центром досіджень визвольного руху збірки листів Лівицького стане значним внеском в увічнення пам'яті цього великого українського громадського діяча першої половини XX століття.
