Імена, які не вдалося викреслити

19 серпня в Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди відбулася просвітницька зустріч «Імена, викреслені з афіш» - розмова про українських акторів, режисерів і театральних діячів, чиї імена радянський сталінський режим намагався стерти з історії української культури.

Про них говорила Олена Полідович, начальниця відділу науково-дослідної, науково-виставкової та фондової роботи Меморіального заповідника «Биківнянські могили» та кураторка однойменної виставки. Її розповідь була побудована на документах, архівних матеріалах і фотографіях - свідченнях епохи, у якій талант і любов до української культури могли стати підставою для переслідування.

Говорили про театральне життя України 1920–1930-х років - час надзвичайного творчого піднесення, пошуку нових форм і появи яскравих мистецьких колективів. Про «Березіль» Леся Курбаса, Театр імені Франка, «Молодий театр», київські, харківські та одеські театри опери й балету, театри музкомедії, Харківський єврейський театр, Державний польський театр УРСР, Маріупольський грецький театр та театр «Руська бесіда» в Галичині.

За цим розмаїттям назв - ціла культурна Україна, яка прагнула розвиватися, говорити власним голосом і творити сучасне національне мистецтво.

Саме тому особливо важливо розуміти, що сталося далі.

1920-ті роки стали часом культурного піднесення, але водночас - періодом, коли радянська влада дедалі активніше встановлювала контроль над мистецтвом. Тиск посилювався, свобода творчості звужувалася, а проти митців фабрикувалися кримінальні справи. Великий терор 1937–1938 років не виник раптово - йому передували роки переслідувань, арештів, заборон і систематичного знищення української інтелігенції.

Окрема сторінка цієї історії - Лесь Курбас, видатний український режисер, актор, реформатор театру та засновник «Березоля». Його заарештували 1933 року, засудили за сфабрикованою справою, а 3 листопада 1937 року розстріляли в урочищі Сандармох. Разом із ним радянська система намагалася знищити ціле покоління українських митців.

Багато з них були розстріляні, загинули в таборах або померли від наслідків репресій. Частина знайшла останній спочинок у Биківнянському лісі - одному з найбільших місць масових поховань жертв політичних репресій радянського режиму в Україні.

Але знищити людину фізично - ще не означає знищити її пам’ять.

Сьогодні ми повертаємо ці імена. Повертаємо їх на сторінки історії, у музейні експозиції, книжки, дослідницькі роботи, лекції та бібліотечні зустрічі. Повертаємо їх українському культурному простору.

Саме в цьому полягає важливість проєкту «Історична грамотність», у межах якого відбулася зустріч. Перша така лекція за участю Олени Полідович відбулася ще під час пандемії на платформі Публічних бібліотек Солом’янки. Відтоді ці зустрічі стали важливою можливістю говорити про складні сторінки української історії - через долі конкретних людей, документи та факти.

Дякуємо Олені Полідович за дослідницьку роботу, за повернення із забуття імен українських митців та за можливість побачити історію не як набір дат, а як історію конкретних людей, їхнього таланту, вибору і боротьби.

Окрема подяка - за подаровану Бібліотеці Сковороди книгу Степана Чарнецького «Історія українського театру в Галичині», у якій збереглися важливі свідчення та голоси очевидців.

Імена можна було викреслювати з афіш. Їх можна було забороняти в книжках, замовчувати в підручниках, вилучати з історії. Але їх не вдалося викреслити з пам’яті.

І сьогодні наше завдання - знати ці імена, розповідати про них і повертати їх на своє місце в історії української культури.

Бо пам’ять - це теж форма опору.