Історія без грифа «таємно»: розмова про Биківню

29 квітня в Центральній бібліотеці Солом'янки імені Григорія Сковороди відбулася чергова просвітницька лекція в межах проєкту «Історична грамотність» - розмова, яка вимагає внутрішньої тиші й чесності перед минулим. Темою зустрічі стали Биківнянські могили - місце, де історія десятиліттями була прихована під шаром замовчування і свідомих викривлень.

Спікеркою виступила Олена Полідович, керівниця науково-дослідного відділу Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили». Її розповідь окреслила складний і болісний шлях повернення історичної правди - від перших обережних згадок до науково підтверджених фактів.

Лекція розпочалася з контексту десталінізації та доповіді Микита Хрущов «Про культ особи та його наслідки», виголошеної на XX з’їзд КПРС. Саме вона започаткувала період «відлиги» та реабілітації репресованих, водночас залишивши суспільство в межах тієї ж репресивної системи, лише з іншими акцентами.

У цьому суперечливому історичному середовищі формувалося покоління шістдесятників - Лесь Танюк, Алла Горська, Василь Симоненко. У 1962 році саме вони одними з перших відвідали Биківнянський ліс і зафіксували ознаки масових поховань - територію з людськими рештками, які виходили на поверхню. Їхні спроби привернути увагу до трагедії наштовхнулися на жорстке придушення: переслідування, передчасні смерті, знищення свідчень. Водночас щоденники Танюка зберегли важливі документальні підтвердження.

Окрему увагу було приділено подіям кінця 1980-х років, коли тема Биківні повернулася в публічний простір. Громадськість вимагала розслідування та гідного вшанування жертв. Попри спроби влади зберегти радянську версію подій, зокрема через встановлення пам’ятника з фальсифікованим написом про «жертв німецько-фашистських загарбників», незалежні журналісти й дослідники вже тоді наводили переконливі докази протилежного.

Подальші слідчі дії, архівні відкриття та ексгумаційні роботи підтвердили: у 1937–1941 роках у Биківні здійснювалися масові розстріли жертв політичних репресій. Знайдені особисті речі та документи дали змогу частково відновити імена й долі загиблих - тих, кого десятиліттями намагалися позбавити не лише життя, а й пам’яті.

Поступове відновлення історичної справедливості знайшло відображення і в меморіалізації простору: від перших пам’ятних знаків у 1990-х роках до створення у 2012 році Міжнародного меморіалу жертв тоталітаризму.

Сьогодні дослідження тривають. І кожне встановлене ім’я - це крок до повернення людської гідності тим, кого намагалися стерти з історії.

Ця лекція стала ще одним нагадуванням: історична пам’ять - це здатність суспільства протистояти маніпуляціям, розпізнавати небезпеки і не допустити повторення трагедій.