5 жовтня 1883 року у селі Ярівка на Чернівеччині народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР. Його батько був священиком. Навчався спочатку у духовній семінарії, а потім закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами.
Коли розпочалася Українська революція 1917-1921 років, займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами.
У 1918-му сформував Республіканський курінь, який потім був реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. Це було одне із найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР. «Запорожці» Петра Болбочана відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної України. Вони блискуче провели Кримську операцію у квітні 1918-го. Він користувався величезним авторитетом серед своїх бійців, а більшовики обіцяли за його голову винагороду 50 тисяч золотих рублів.
Петро Болбочан стояв на чітких державницьких позиціях, і мріяв про сильну боєздатну армію. В одному із військових наказів наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».
«В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні».
З грудня 1918-го був командувачем Лівобережної групи Армії УНР, але після відступу з Лівобережжя його було знято з командування Запорозьким корпусом. Потім декілька днів провів під арештом, а згодом кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Із гострою критикою виступав проти політики уряду та його міністрів.
9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом, після чого його заарештували і засудили до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот, а саме усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру.
Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування його все ж розстріляли 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині. Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту.
У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.
Немає коментарів:
Дописати коментар